— Ой Достале, я вже був збирався до вас.
— Збирався, та мало не забув... А втім, я знаю чому. Забрали в тебе любку...
— І ви вже знаєте? Так треба починати!
— Оце через те?
— І через те, й не через те. Далі зволікати нікуди. Князь іще тут, от-от настане зима, він поїде, а треба, щоб він був.
— Можна й починати, у нас це буде неважко.
— Але Рихетський відкладає аж до весни, а ви ж знаєте, Нівлтові вірять.
— Хм... Ото лихо...— Достал усміхнувся.
— Дядьку Достале, ми його примусимо. Ви ж кажете, що у вас можна починати, то й починайте, а тоді доведеться й нам. Шкода,— додав він протягло,— я весь час думав, що ми тут устанемо перші. Але як наші почують, що Броумовщина й Поличчина піднялись, це їх розворушить, я знаю, повстануть, злетяться, як бджоли, і розважливий Рихетський уже не вагатиметься. Рушимо тоді,— говорив Їржик, дедалі дужче розпалюючись,— на той гордий замок і...— Він на хвильку замовк.— І визволимо себе й її теж.
— Як це?
— Як? Обступимо двір, і хай нам її віддадуть, а ні, то... — Їржик схопився й випростався перед Досталом.— От тому треба починати негайно. Хто зна, як воно буде до весни, а так нехай навесні всі виходять у поле вже не на панщину, вольними!
— Так, так, твоя правда, Їржику. Гадаю, що тепер і Рихетський уже не вагатиметься. Він, певно, теж уже прочитав нову грамоту, «регулятивум».
— Який такий «регулятивум»?
Достал розповів Їржикові про той папір і переказав його до слова. Молодий Скалак сторопів.
— Пішу панщину зменшують наполовину й можемо домовитись, — промурмотів він за хвилину, втупивши очі в свої цимбали,— А хотіли всю панщину скасувати! Половину... Не може того бути! — раптом шпарко вигукнув він.— Нас дурять, не може того бути! Яка ж із цього полегкість, кому це поможе! А казали ж, ніби хочуть зовсім скасувати. Достале, це якесь ошуканство!
— І я те кажу. Ходімо на рихту!
Їржик, узявши цимбали, пішов польовою дорогою поруч із Досталом до прадідівського дворища ртинських вольних селян.
— «Можемо домовитись»? Гаразд, будемо домовлятися! — вигукнув Їржик.— Домовлятись будемо, тільки від свого не відступимось!
Під липами на пагорбі вони здибали Рихетського з батньовицьким війтом.
— Про вовка помовка! — ще здалеку гукнув до них Нівлт.— Ходіть сюди; здибалися до речі, недарма виглядав.— І щиро стис руки Досталові та Їржикові.
У великій світлиці старої рихти було повно людей. На лавах попід стіною чи за столом сиділи селяни різних літ; інші, стоячи серед хати, жваво розмовляли. Коли Рихетський увів Достала та Їржика, хата аж загула від гомону. Були там війти майже всіх сіл Находської округи. Того дня, в неділю, вони зібралися в замку, де їм прочитали згаданий уже «регулятивум», що так спантеличив їх.
Нівлт показав на Достала та Їржика.
— Оце той юродивий; та ви знаєте його, це Скалак. Тепер вам відомо, що він був за юродивий, яке діло підняв! Це Мікулашів син!
— Мікулашів син!
— Того, що хтів нас визволити!
— Слава пам’яті Мікулаша Скалака! — мовив старий, сивоголовий війт, подаючи руку його синові. За ним і всі радо потисли юнакові руку.
Знялась мова про нову грамоту, котру кожен війт ніс до свого села. Рихетський, розгорнувши свій примірник, іще раз перечитав його.
— «Домовитись»! Диво, та й годі, — озвався радеховський війт.
— Авжеж, домовитись, — відказав Рихетський.
— А як? — спитало кілька чоловік одразу.
Господар виклав готовий план. Нехай на поданий знак зберуть чоловіків своєї громади, а потім з’єднатись усім в один гурт і рушити на замок. Тоді пани змушені будуть погодитись на переговори.
— А як хто не схоче йти?
— Треба його примусити! — докинув Їржик.— Ми це робимо не для себе, а для всіх, то хай і йдуть усі!
— Принаймні один чоловік із кожного двору,— запропонував Нівлт. Це схвалили одностайно.