— Любі сусідоньки, воно-то річ добра,— сказав війт із Жернова, шкрябаючи за вухом,— і я на все згоден, але що, як пани не захочуть із нами говорити та викличуть із Градця військо на нас: адже ж це, по правді кажучи, бунт!
— Який же то бунт — свого домагатися? — заперечив молодий Скалак.— Хіба ми не такі самі люди, як і пани? Довіку, чи що, гнути на них спину?
— І худоба борониться, як її б’ють,— додав Нівлт.
— А до того ж іще хто зна, як воно вийшло з тим указом! — вів далі Їржик.— Ви ж усі добре пам’ятаєте, що при дворі у Відні хотіли скасувати панщину, та пани перешкодили, а найбільше наш. Так говорилося; однак цей указ дещо полегшує. А нащо б їм поступатися, якби їхня взяла? Та ще й оте «домовлятися»! Я хлопчисько проти вас, люди, ви досвідніші; але й вам, гадаю, це дивним здалося. Це указ не справжній, цісар запевне підписав щось інше, а десь там, по канцеляріях, його втаїли й дали нам оце от натомість. І цим ми вдовольнимось?
Якусь хвилину панувала тиша; всі дивились на юнака, що, стоячи посеред хати, держав у високо піднятій руці «регулятивум». Достал і Рихетський кивали головами. Знявся гомін, потім справжній гамір:
— Правду каже!
— Добре сказав!
— Мені теж так здалося! — лунало в світлиці.
Слово забрав Рихетський. Він сказав, що ніхто не хоче бунту й це ніякий не бунт. Вони ж не збираються грабувати, плюндрувати та вбивати, а тільки домагаючись свого права; не хочуть нікого кривдити, але й свого не попустять. Потім додав, що таке діється не лише на Находщині, а й повсюди.
Насеред хати вийшов Достал, почав розповідати, що робиться на Поличчині та Броумовщині, потім закликав об’єднатися. Усі радо пристали на це. Нівлт запропонував, щоб кожен війт у своєму селі переповів сказане тут; людей переконати неважко буде. Умовилися й щодо знаку. Про час трохи посперечалися. Їржик вимагав починати якомога скоріше, негайно. Більшість поважних війтів не погоджувались із ним; до них пристав і Рихетський. Домовилися, що зберуться тут іще раз.
— Авжеж, збиратимемось тут, де ще є спосібніше місце! Тут буде наш штаб,— докинув молодий збечницький війт.
— Еге, штаб! А Рихетський — наш генерал! — гукнув поржицький.
— Генерал! Генерал! — закричали захоплені селяни.
— Гаразд, сусідоньки, але ви повинні мені помагати, а найперш оці-о.— Рихетський узяв за руки Достала та Їржика, що стояли обіч нього.
— Помагатимемо! Помагатимемо! —.загули всі.
— Бог нам поможе! Наша річ свята, справедлива!
Раптом навстіж розчинилися двері, й на порозі став червоний од швидкої ходи Балтазар Уждян. Радісний гомін привітав старого вояка, котрого всі любили. Рихетський та Їржик підбігли до нього.
— Все раду радите! — вигукнув Балтазар.— Облиште вже балачки та підемо, я вас поведу! Доки ми будемо радитися! Я знаю одну раду: вдарити на них, поки нас не задушили, не виморили!
— Що сталося? — навперебій питали його.
— Що сталося? Та чи ж ви не знаєте? Обкрадають, обдирають нас! Дочку в мене забрали, а як пішов домагатися правди, зробили з мене, старого чоловіка, блазня.
Він розповів, що вже тричі ходив до князя скаржитись на економа, котрий забрав Лідку, та йому все забивали баки й веліли прийти іншим разом. А сьогодні відмовили наодріз, сказали, щоб він більше не надокучав — князь не хоче його прийняти, бо економ учинив законно.
— От я й прийшов по раду та поміч,— вів далі Уждян,— хотів вас, Рихетський, переконати, що вони там у замку вже достигли, час трусонути. Як хочете, люди добрі, терпіть і далі, а я вже не хочу. Коли ви мені не поможете, сам собі буду раду давати, мені не первина головою важити, тридцять літ у війську відслужив.
— Поможемо, поможемо! — закричали селяни.
Зразу ж ухвалили, що зійдуться незабаром, щойно подасть звістку Достал. Їржик значуще поглянув на нього, й він кивнув головою: зрозумів, мовляв.
— Тоді вже умовимося достотно, що і як, а тим часом нехай кожен у себе в селі робить своє діло.
— І хай нам бог щастить! — мовив сивоголовий війт. Усі палко повторили за ним ті слова.
— Коли буде якась новина, сповіщу вас усіх через Їржика,— сказав Рихетський. А тепер підпишіться, що твердо й одностайно стоятимете за нашу справу.— Він вийняв зі столу аркуш паперу, чорнило й перо.
— Генерал перший!
Рихетський підписався.
— Підпишіть там моє ймення, а я, як треба буде, шаблею розпишуся! — вигукнув Балтазар і поставив три хрестики над своїм прізвищем, яке написав Рихетський.
Один за одним люди підходили до столу й писали на папері свої прізвища, або ставили хрестики.