Гроза мала вдарити одразу, несподівано, впасти на панів зненацька. Однак утаїти всього не можна було, чутки дійшли й до замка, наробивши там переполоху.
Ошелешений управитель одно повторював: «Лайдак! Лайдаки!» — та шукав очима Лашека, котрий сидів у передпокої канцелярії на горезвісній лаві, з ліщиновою різкою при боці. Тепер уже не можна було звеліти йому: «Лашек, неси лаву!» Тепер треба було б більше таких Лашеків, та й не з різками. Гнів душив пана управителя.
В цю хвилину до канцелярії, підлесливо зігнувшись, увійшов слатінський війт. Пом’явшись та покліпавши своїми сірими очима, він почав доповідати. Хитрун говорив не навпростець, а все манівцями. Зраділий управитель нетерпляче допитувався, а зрозумівши, чого хоче Ржегак, пообіцяв зменшити йому панщину, а то й зовсім звільнити від неї його господарство. Тоді зрадник відкрив усе й поклав на стіл грамотку, що їх безліч ходило по окрузі. Управитель, почувши, що там пишеться, збілів.
— Це заколот, ребелія!
І забігав по канцелярії.
— А коли мають почати? — спитав він, раптово спинившись перед Ржегаком.
— Не знаю, ласкавий пане, ще не оголошено, тримають у таємниці.
— А хто?
— Та... оті... Рихетський, Уждян, Достал і отой юродивий Їржик Скалак,— відповів слатінський війт, трохи помулявшись.
— Лайдаки! Зараз же звелю посадити їх!
— Я б вам, ласкавий пане, цього не радив, буде ще гірше, тільки роздрочите народ.
Потім зрадник почав просити, щоб милостиві пани не забули про нього, бо ж він задля них на велику небезпеку наражається, та щоб ніхто про його службу не знав.
Хитрий хлоп думав собі: «Вдасться повстання — добре, а ні, то я уникну покути, ще й нагороду дістану».
Ржегак нищечком подався додому, до Слатіни, і в голові не покладаючи, що за ним стежать.
Коли управитель доповів про все князеві, той зблід, затремтів. А отямившись, звелів лаштуватися негайно в дорогу; він вирішив від’їхати завтра ж. Однак учений доктор Сілезіус наважився відраджувати його: поки ясновельможний пан не одужає, подорож може йому вельми зашкодити.
— Що ж робити? — спитав наполоханий князь.
— Та нічого страшного ще нема, ясновельможний пане, викличемо військо.
— Атож, і я хотів те саме запропонувати,— докинув управитель.
— Але дамам, ясний пане, ліпше нічого не казати,— порадив Сілезіус.
Управитель звелів старанно розвідати, що робиться в окрузі. Звістки, принесені йому, були не вельми страшні, але й не зовсім утішні. Вислухавши все, він послав верхового гінця до Градця-на-Лабі.
На замковому подвір’ї заметушилися двораки, готуючи карети до від’їзду. Князеві не сиділося в своїй резиденції.
Було ще й не пізно, а вже смеркало: небо затяглося сивими хмарами, що вістували густу віхолу. В голому гіллі лип на «Скелі» посвистував вітер. У печі тріскотіли дрова. Бартоньова, сидячи на лавці біля печі, з острахом дивилася на старого господаря. Він стояв посеред хати, біля дерев’яного світлача, і соснова скіпка кидала червоне світло на його смаглявий вид. На голові в драгуна була висока кучма, могутню постать обгортав старий вояцький плащ, колись білий; з-під нього виглядав важкий палаш, принесений іще з війська. Останніми роками той палаш разом із плащем лежав схований у скрині як дорога пам’ятка. Уждян пальцем спробував лезо надійної зброї, обтер її рукавом і з брязкотом укинув у піхви. Бартоньова здригнулася. Господар, осяяний світлом скіпки, в білому плащі, з палашем у руці, наводив страх на неї. Мовчки, поважно оперезався він шаблею. Бабуся біля печі мало не плакала. Вона знала: щось ладнається; адже останнім часом на «Скелю» заходило багато незнайомих людей, а господар нахвалявся, що визволить Лідку з двору. Оце ж він, видно, зі зброєю йде по неї!
До світлиці ввійшов Ванєк.
— Медушка готова, господарю! — доповів він.
Балтазар вийшов надвір. Біля дверей стояла Медушка під селянським сідлом. Лице старого драгуна заясніло. Підійшовши до своєї улюблениці, він поплескав її по карку.
— Нумо, Медушко, ще раз до бою!
Відповіддю йому було веселе іржання: видно, білий плащ та брязкіт шаблі нагадали конячині давно минулі часи бойової слави. Медушка сильно зістарілась. Їй уже було добрих двадцять років, ноги її здеревіли; тепер навряд чи винесла б вона свого пана з кривавої битви. Салакварда одним махом злетів у сідло: здавалося, нове життя влилося в його й конячі жили. Старий драгун випростався гордо, мовби їхав на парад. Брязнула шабля, і Медушка, стригнувши вухами, знову весело заіржала. Бартоньова, стоячи біля вікна, хрестилась, а Ванєк, котрий іще поправляв збрую, відступив трохи й задивився на свого господаря. Мимоволі в нього з уст зірвалося: