— Дехто не xoче, та ми примусимо!
Настала вже ніч, а розлоге село Ртиня не втихало. Юрми розхвильованих селян чекали тільки знаку та приходу сватоньовицьких.
Надвечір того ж дня в корчмі села П. стояв незвичайний гамір. У невеликій, тьмавій хаті зібралося багато народу. В густому димі, що наповнював корчму, блимав вогник каганця, слабо освітлюючи людські обличчя. Люди пили пиво, пахкаючи коротенькими люльками, й голосно розмовляли. Декому випите вже розігріло кров. Майже всі говорили про прихований панами указ, про золотий підпис, про злидні.
Часом в одному чи другому кутку хто-небудь заводив пісню, та вона зразу тонула в галасі. Їржик ходив од гуртка до гуртка. Люди, звісно, дивувалися вельми такому раптовому одужанню, але скоро взнали усі, в чому річ.
Скалак, стоячи посеред корчми, глузував із хлопської одваги.
— Будь-який писарчук його змордує, вкине до цюпи, різками звелить одчухрати, а він, вийшовши з глибки, ще й ручку цілує ласкавому панові. Тільки за брамою посвариться кулаком, та й то в кишені.
Більшість зареготали, та дехто грюкав по столу й кричав:
— Побачимо!
— А я чув іще, ніби хлопи молебні правлять за милостивих панів, що скинули хоч половину пішої панщини.
— А указ? — гукнув хтось.
— У замку під замком сховали! — відповів Єнік.
Їржик ударив у струни, і всі на мить затихли.
Струни затихли. Старий селянин, що мовчки сидів у куті, підвів голову й прислухався. По зморшкуватому обличчю діда видно було, як вразила його ця пісня.
Цимбали забриніли знову, і Їржик заспівав:
Старий селянин, сперши чоло на мозолясту долоню, застогнав:
— Ой Єнічку мій, Єнічку!
— Сердега старий, єдиного сина в нього забрали. Двадцять років... Хіба він його діждеться?..
— Єнічку мій! — ридав дід. Пісня роз’ятрила його давній біль.
Старий підняв голову; його мутні очі були мокрі від сліз.
— Ой, відкупив би, відкупив би,— застогнав він,— та сам не маю чого їсти!
— То плговський оконом йому таку ласку зробив!
— Та той не одного нашого має на совісті!
— Дольський тепер також підтяг би нам, та скніє в цюпі!
— То теж плговський подбав!
Цимбали забриніли гучніше. Ніхто не помітив, що один із тутешніх селян і двоє з сумежного села вийшли за двері. Всіх прикували до себе Їржиків спів та горе старого селянина. Сумно, жалібно дзвеніли струни; та от цимбали грізно загриміли.
заспівав на весь голос Їржик, а за ним і Єнік:
Пісня вливала завзяття в серця селян, її підхопили всі, з такою силою й захватом, що аж рублені стіни корчми задрижали.
Посеред хати стояв старий худий селянин. Він не співав, але його запалі очі горіли страшним гнівом. Свої зсохлі руки він простягав у той бік, де був Плговський фільварок. Сиве волосся розвіялось йому круг чола, розхвильованим голосом він кричав:
— На панське кодло! На кодло!
Зненацька всі змовкли. Надворі тривожно забамкав дзвін.
— Знак! — загули всі разом.
— На панське кодло! — вигукнув Єнік, а за ним нещасний батько рекрута.
— По указ із золотим підписом!
— По волю! — крикнув Їржик.
Дзвін гудів, надворі з галасом збігалося село. За вікном майнуло щось біле, в сінях забряжчала шабля, й до корчми ввійшов високий чоловік у білому плащі.
— Салакварда! — закричали люди і обступили Уждяна.
— На мучителів! — гукнув він. — Ходімо, годі вже терпіти!
— На панів! На панів!
До корчми під’їхав ще один вершник, зіскочив з коня, вбіг до хати і, побачивши Їржика, доповів йому: