Тим часом Ржегак очуняв, і його знову взяли поміж коні. Великий, тепер уже об’єднаний гурт рушив далі. Почало світати.
В Находському замку після довгої метушні нарешті зібралися від’їжджати. Блідий князь, закутаний у шубу, вмостився у вигідному ридвані, навпроти нього сів доктор Сілезіус. До другого екіпажа сіли дружина молодого Пікколоміні з його сестрою, в інших повозах розмістилися слуги. Обидва панські екіпажі було запряжено четвернею. Троє ловчих і ще кілька сміліших слуг мали супроводити панів верхи. Військо так і не прибуло.
Довгий поїзд виїхав із двору, й браму зразу ж міцно замкнули. Управитель, украй заклопотаний, вернувся до своїх покоїв: він лишився тут сам, не діставши ніяких вказівок.
— Якщо дуже круто прийдеться, то вже поступіться їм чим-небудь там...— Оце була і вся князева інструкція.
Управитель млів од страху. Що він робитиме, як повстане вся округа? Коли й прибуде якийсь там ескадрон війська, хіба воно встоїть перед озвірілими юрмами? В розхвильованій уяві його малювалися найстрашніші, найкривавіші сцени, він бачив замок у полум’ї, роз’юшених хлопів і себе серед них, побитого, розтерзаного.
Так само потерпали й усі його підлеглі.
Панські екіпажі їхали повільно, в передсвітанковій імлі треба було пильнувати, щоб не збочити з заметеної дороги. Князеві та повільність здавалася нестерпною, він дратувався, але не наважувавсь навіть виглянути у віконце, щулився в куточку, кутаючись у шубу. Кожна зупинка лякала його. Він прислухався — чи не почує громового крику розлючених хлопів.
Десь у далині загули дзвони.
— Що це? — спитав князь лікаря.
— В цю пору, здається, дзвонять до утрені, але це дзвін якийсь чудний...
— На сполох...— прошепотів князь.
Раптом він здригнувся: здалеку долинув протяглий глухий гук.
— Ви чуєте, докторе?
— Наче ліс...
І знову стало тихо, чутно було тільки вищання коліс, рипіння снігу та голос візниці, що підганяв коней.
— Ми вже далеко від замка? — спитав князь трохи перегодя.
Лікар виглянув у вікно.
— Ще його видно, ясновельможний пане.
— Mon Dieu![45] — простогнав князь.
Наблизились до невеликого ліска, та в’їхати під його захист не встигли.
— Стійте! — загриміло перед каретами.
Князь збілів. Лікар, виглянувши, побачив, що дорогу перегородила незліченна юрма селян. Попереду було кілька вершників.
— Стріляйте!
Ще князь не договорив, як ударило кілька пострілів. Двоє селян упало на сніг. Гнівний рев розлігся довкола.
— Це князь їде!
— Пропустімо! — почулися голоси.
— Овва! Таж він нам і потрібен! — Княжий поїзд уже оточили з усіх боків. Про оборону годі було й думати, надто велику чисельну перевагу мали селяни.
А ззаду вже насувалась нова хвиля голосів. Надійшов іще один загін, ніби навздогінці за панами-утікачами. На чолі їхав вершник у білому драгунському плащі, Балтазар-Салакварда, поруч нього — Їржик Скалак.
На Плговський фільварок прилетіла звістка, що князь утікає. Їржик, хоч і поранений, не послухався дбайливого Балтазара, сів на коня й пустився в погоню за панами на чолі загону, відібраного з селян, що захопили Плговський двір. Юнак був на виду білий, мов сніг довкола, лиш очі його гарячково горіли. Темні кучері віялися з-під шапки на холодному вітрі. Їржик не чув болю, не пам’ятав у ту хвилину, що він поранений. Він жадав побачити увіч свого ворога й помститися на ньому.
Скалакові пощастило наздогнати князя. Всі замети довкола панських карет були втоптані юрмою, що ринула до замка. Їржик із Балтазаром спинились біля князевого ридвана. Дами тремтіли зі страху. Дверцята екіпажа розчинились, і скутий жахом князь побачив могутню постать у білому плащі, а поруч — юнака, що втупив у нього вогнисті чорні очі. Лікар, затинаючись, став пояснювати, що це його милість князь, тож нехай...
— Самі знаємо,— відказав Їржик,— Ясновельможний пане, я Їржик Скалак! Я, правда, був тоді хлопчаком, коли ваша милість зволили одвідати «Скелю». Ми дали вам, ясновельможний пане, притулок. Зате ж і віддячили ви нам! Тітка моя померла, старий дідусь сконав вигнанцем із горя та нужди, батька мого через вас повісили: я мусив прикинутись безумним, але в мене ще лишилося досить розуму й сили, щоб помститися.
— Furibundus, — промимрив лікар.
Князь, котрий розумів по-чеськи, затрусився. Він був певен, що цей шаленець живим його не пустить. Несміло зиркнувши праворуч, Пікколоміні побачив біля себе свою дружину й сестру. Голова його впала на груди.