— Чого ти хочеш? — видушив він із себе.
— Стривайте, це ще не все. Ви хотіли занапастити мою наречену; пам’ятаєте, на вловах, я тоді лиш вашого коня поранив. Але не тільки нашу сім’ю, а й усіх оцих людей, що ви бачите перед собою, й ще тисячі інших у ваших маєтностях мордували з вашої волі. А як вони домагалися справедливості від вас та ваших урядовців, ніхто їх і слухати не хотів.
— Та ще й у темницю нас кидали, шмагали, мов хлопчаків, коли ми шукали помочі деінде,— докинув Балтазар.
Навколо схвально загомоніли.
— А коли вища влада над нами змилосердилась,— вів далі Їржик,— та видала указ, щоб нас од тяжкого ярма звільнити, то ви ще спротивились тому і втаїли, сховали від нас той указ із підписом нашої королеви.
— Указ! Указ віддайте! — закричали навкруги.
— Ми могли б на вас помститися, та хоч ми лиш репані хлопи, але так не зробимо. Ми хочемо тільки свого, того, що нам належиться. Указ же, певне, при вас.
— Нема в мене ніякого указу... Його й не видавали зовсім.
— Бреше! — гукнув хтось.— Давайте обшукаємо!
На ті слова люди зразу кинулися до валіз і заходились ретельно перетрушувати все.
Лікар услід за князем заприсягся, що жодного указу при них немає і що такий указ взагалі не надходив до замка. Але повстанці не вірили й не втихали: вже чути було погрози.
— Князь заприсягся, що не знає ніякого указу,— звернувся Їржик до народу.— А нам байдуже! Нам потрібен указ або те, що в ньому було! Хай напише сам.
— Авжеж! Авжеж! — загули селяни.
Князь став відсилати їх до управителя.
— То пройдисвіт! Він і не може нічого зробити! Його підпис не варт нічого! — кричали люди.
— Дайте йому повноваження, а він хай потім напише грамоту од вашого ймення,— запропонував Балтазар.
Такий вихід сподобався селянам. Князь спершу був відмагався, але перед такою грізною небезпекою мусив поступитись: він розумів, що його або примусять силою, або завернуть назад у замок. Тому, вийнявши течку, він написав управителеві повноваження домовлятися з підданими на свій розсуд. Повстанці тим задовольнились.
Тут підступив закривавлений селянин: другого вели двоє товаришів.
— А нам що? — спитали поранені.
— Це ваші слуги зробили — задля вас! — мовив Їржик.— А люди ці неповинні, і діти в них...
Князь тремтячою рукою простяг їм гаманець із червінцями.
— Візьміть за свою кров,— звелів Їржик.
Доктор Сілезіус став просити, щоб їх уже пропустили, бо холод дуже вадить ясновельможному панові й дамам.
— Ну як, пустимо? — спитав Їржик людей.
— Князеве слово й підпис маємо, про решту в замку домовимось! — загомоніли у відповідь.— Хай собі їдуть.
— Ну, ви вже поквиталися! Але я ще ні. За кривду дідову, батькову, тітчину і моєї нареченої мені ще не заплачено, так я сам візьму собі плату. Князь збавив віку молодій дівчині, сестрі мого батька, от я й візьму за те князеву сестру собі! — вигукнув він і підійшов до княжни.
Пікколоміні здригнувся й ступив крок уперед, ніби хотів захистити сестру.
— Стійте! — загримів Їржик.— Хто лиш ворухнеться, тут йому й смерть! Ходімо зі мною, прекрасна княжно, будемо любитися та веселитися!
Вельможна панна зойкнула, відсахнулась і припала до свого брата. Той, ухопившись за шпагу, оглянувся на слуг.
— Ані руш! Ви моя! — Їржик підступив до неї.
— На бога, зглянься! — волала княжна.— Я ж тобі нічого не зробила!
— Моя тітка князеві теж нічого не зробила, вона тільки була вродлива. Ото й уся її вина, а ваш розбещений брат... Одно слово — око за око! Дядьку Балтазаре, розкажіть їм усе!
Балтазар нашвидку розповів, чого накоїв колись князь. Княгиня затулила руками обличчя, княжна тремтіла, як осика на вітрі.
— Їржику, що це ти надумав? — дивувався Уждян.
— Це вже моє діло! — Їржик простяг руку до княжни. Та вивернулась і скрикнула:
— Обороніть же мене!
Однак князь, обступлений людьми, не міг і ворухнутись, так само як і слуги. Їржик раптом опустив руку й погордливо глянув на князя. Настала хвилина грізної тиші; нарешті Скалак глухо промовив:
— Їдьте... Та пам’ятайте, ясновельможний пане, як метиться хлоп!
— Гайда на замок!
— Аге-ей! Аге-ге-гей! — радісно закричали селяни, Їржик з Уждяном посідали на коней.
Князь упав на м’яке сидіння карети, сам не свій. Голова його поникла на груди, в яких кипіло справжнє пекло. Отаке приниження, така ганьба! І від кого! Від такого хама, неотесаного сільського парубійка!
Юрма селян знову рушила до замка. На чолі їхали верхівці, поперед усіх Балтазар, що ховав під плащем княжого листа. За ним мовчки їхав Скалак: глибоке хвилювання видно було на його лиці. Він згадував своїх дорогих небіжчиків, найбільш батька.