Незабаром депутація вийшла з замка, і Рихетський, ставши на узвишші, почав промовляти до народу. Ознаймив, що універсалу з золотим підписом вони не знайшли, як не перешукували скрізь, та що його й взагалі годі знайти, бо такого указу буцім і не видавалося зовсім. Нагадав, що князь і управитель заприсяглись на тому.
— Указ! Указ! — кричали люди.— Дурять нас! Де указ?
Та Рихетський говорив далі; запропонувавши замість цісарського указу вимогти князівську грамоту, розгорнув свій папір і почав читати на весь голос:
— «Канцелярія Находського замка цим писемно сповіщає все поспільство Ртинської сільської громади, що віднині аж до прибуття цісарсько-королівської комісії жоден панщинний підданець не мусить одробляти ніяких повинностей, опріч одного дня на місяць одною парою коней та ще шести днів пішої панщини на рік із кожного двору, а халупник без землі має відробляти два дні. Так само й стягнення всіх виплат припиняється аж до прибуття повноважної цісарсько-королівської комісії, й господарська канцелярія про ті виплати нагадувати не буде. В разі ж поспільство буде уважати себе ще в чому покривдженим, то хай спишуть свою скаргу на папір і подадуть панові, аби можна було те владнати за обопільною згодою. Писано в замку Находському року 1775-го...»
Люди сприйняли прочитане по-різному. Багато хто не вірив, вимагав указу, хоча така угода давала їм майже все, чого вони хотіли. Годі було й порівнювати ці повинності з тим тягарем, що гнітив селян досі! Рихетський радив погоджуватись. Полохливіші, ті, що прийшли сюди з примусу, голосно підтакували йому, а за ними й інші.
— Беріть, що дають! — кричали,— А то покличуть військо та розженуть усіх!
Багатьом хотілося іще того та іншого. Радіючи нагоді зігнати оскому на панах урядовцях, люди вимагали, щоб декого з них прогнали зі служби. Та нарешті більшість пристала на ту угоду, що її зачитав Рихетський.
— Кожна громада дістане таку грамоту! — оголосив він і, зійшовши вниз, рушив із усією депутацією до канцелярії, де й було написано грамоти для всіх сіл. Грізна хмара розходилася, з облич зникав гнів, стихли грозьби та прокльони, чути було лиш веселий гомін та радісні покрики.
— Хай нам утрату відшкодують! За дорогу! — гукнув хтось у натовпі. Люди зразу підхопили те слово: — За дорогу! За дорогу!
Управитель і на це погодився. Викотили барила з пивом і горілкою, й почався буйний бенкет.
— Воля!
— Минулася панщина!
— Як і не було! То вже пусте, що лишилося!
— Ух-ха! Ой Рихетський, куме Рихетський, дай вам, боже, здоров’я! — І селяни, обступивши одважного ртинського війта, тягли до нього руки з чарками.
— Не мені дякуйте, а он їм,— відповів Рихетський, показуючи на війтів та Уждяна.— А найбільш Їржику Скалакові.
— А! Їржик! Скалак! — озвалися радісні вигуки.— Де ж він? Чого його тут нема?
— Його встрелив плговський оконом,— відказав Балтазар. — Лежить у місті ранений.
Гамір розростався. Лашек і носа не витикав, боячись, щоб хлопи не розізлилися знову та не пригадали йому минулого.
Рихетський і Уждян пішли в місто до Їржика. Була вже пообідня пора. Біля раненого сиділа Лідка. Вона не погодилась їхати на Мартинівський хутір — хотіла побачити та втішити свою бабусю. Але на «Скелі» їй теж не сиділося: адже Їржик і дядечко Балтазар пішли до замка. Як не вмовляла її бабуся, та Лідка сама-одна подалась до Находа й там дізналася, що сталось. Зачувши, що Їржика поранено, вона перелякалась і, не тямлячи себе, побігла до нього. Скалак зустрів свою милу усмішкою.
— От і кінець... Гадаю, там усе владнали як слід. Лідушко, тепер я можу подумати й про тебе, тепер ти вже зовсім моя. Ти ж підеш за мене?
Дівчина в сльозах нахилилася до раненого, що простягав їй руку.
Надійшли Рихетський з Уждяном.
— Ну, як там? — нетерпляче спитав їх Їржик. Рихетський усе йому розповів.
Скалак замислився.
— Невже таки ми помилялися з тим указом?..— промовив він.— Зате маємо угоду...
Рихетський запевнив його, що все гаразд.
— Ну, дай боже! — зітхнув Їржик.— Що могли, те зробили. Якби ж то небіжчик тато цього діждався...
— Він усе бачить,— поважно сказав Балтазар.
— Дядечку, ви були досі мені за батька, будьте ж і надалі. Ви взяли Лідку за свою, прийміть тепер нас обох.
— Я вже давно прийняв вас, дай вам, боже, щастя!
З замка народ врешті розійшовся, та в місті й по околишніх дорогах до пізньої ночі не втихав галас: люди веселилися, здобувши жадану волю.
Балтазар Уждян найняв сани; на них поклали Їржика. Лідка сіла коло нього.