— Вам не простять, і Їржикові теж ні. Мусите рятуватись.
— Але ж куди? Та ще з пораненим?
— Пане-брате, тут ідеться про голову!
Балтазар, подумавши трохи, відповів:
— Ваша правда... Спасибі вам, що не забули про мене. Я й сам побоювався, але не думав, щоб так зле обернулось діло. Адже ж він перший стріляв, я тільки боронився...
— На це ніхто не зважить; скажуть, забив умисне, та й усе.
— Та мені про себе байдуже, от дівчини та парубка шкода...
— Та невже ж вам хочеться, щоб ваша сива голова гойдалася на шибениці?
— На шибениці...— буркнув драгун.
Коли Рихетський попрощався, господар трохи провів його.
— А ви й самі побереглися б, Нівлте, вам теж не подарують.
— За мене не турбуйтеся, рятуйте себе. Бувайте здорові.
— Щасти вам боже. Вітайте там ваших та сусідів.
Вони міцно стисли один одному руку. Не знали, що це востаннє...
Задуманий вернувся Балтазар додому. Сіли обідати; чекали тільки Ванєка, що поліз на горище скинути сіна. Раптом на сходах почулись його кроки, незвичайно квапливі. Балтазар вибіг у сіни.
— Господарю,— швидко мовив Ванєк,— гусари їдуть. Певне, до нас. Я з горища у віконечко побачив, уже під горою.
— Під горою? А скільки їх? — поквапно перепитав господар.
— Не добрав як слід. Душ шість.
— Біжи витягай сани, запрягай Медушку та Ворону, живо! — рішуче, громовим голосом звелів Балтазар. Де й поділася задума з його обличчя: проворно, мов юнак, вбіг він у хату.
— Лідко! Вбирайся, треба тікати. Винеси повстину й кожух для Їржика, він поїде з нами. Вартонько, вберись і ти, та скоренько!
Дівчина зблідла. Від ляку вона не могла з місця зрушити.
— Роби, що кажуть, не питай! — крикнув Уждян.
Лідка машинально послухалася.
— Що там скоїлось, дядьку Балтазаре? — озвався здивований Їржик.
— Гусари їдуть, хочуть нас схопити,— відповів Балтазар, надягаючи плащ. Потім припнув шаблю і набив обидва пістолі.
Вартонька зовсім очманіла від страху.
— Мати божа! — голосила вона.— Що ж це буде!
— Вбирайся! — гримнув на неї Балтазар. Він знову був вояком, командував.
Лідка, почувши, що їм загрожує, зразу подолала свій ляк. Їржика й дядечка мали схопити, забрати! Де й узялася снага в дівчини: вона вмить одяглася сама, тоді помогла вбратися бабусі.
— Лідушко, біблію візьми! — нагадав Їржик. Дівчина винесла книгу. Надворі вже чекав Ванєк.
— А, бодай йому з тією раною... І помогти вам не можу,— бідкався Їржик.
— Зіпрись на мене, о, отак...— Уждян вивів його й посадив на сани. Бартоньову вмостили біля нього.
— Ти, Ванєку, втечи та сховайся де-небудь, бо сани вже повні.
— Я зостануся тут, господарю, забавлю їх.
— Гаразд. Лідко, сідай у передок! Ну, бувай, Ванєку. Ми їдемо до кордону. Що тобі робити, сам знаєш.
— Хай вас бог береже!..
Бартоньова плакала. Їржик кивнув Ванєкові на прощання головою, Лідка подала йому руку.
Балтазар, ставши ззаду на полоз, сіпнув за віжки і вйокнув.
— Прощавай, «Скеле»,— муркнув він, виїздячи з двору, й оглянувся на хату. Вірний Ванєк стояв і дивився вслід утікачам. Балтазар кинув оком на шлях; там не було видно нікого. Дорога швидко бігла назад, дерева, кущі тільки мелькали, скалки льоду з-під кованих копит летіли аж на Балтазара. Лідка мусила відвернутись, бабусі дух займало. Балтазар раз у раз поганяв коней, і вони мчали шляхом з гори, мов на крилах. Іншого разу Лідку, може, налякала б така прудка їзда, але тепер вона тільки дивилась на Їржика, питаючи час од часу, чи не болить йому та чи вигідно сидіти. Уждян і не дивився ні на кого, тільки поганяв коней та озирався назад; але вершники на шляху ще не показувалися. За малу хвилинку примчали до села. Бартоньова стала просити, щоб лишили її тут. Лідушка відраджувала її, та стара наполягала на своєму. Уждян тим часом зважив, що її правда — їй же ніщо не загрожує, а коням буде легше.
— Лишу тебе в Кропачека. Скажу йому, хай мовчить. За кілька днів добудешся до нас, ми їдемо до Кладська. А втім, і Лідка може з тобою лишитися.
Дівчина аж скинулась і з тривогою глянула на Їржика.
— Та нехай зостається з Їржиком: хто ж його доглядатиме?
Доїхали до Кропачекового двору; Балтазар спинив коней лиш на мить, поки Бартоньова злізла. Плачучи, дивилась вона вслід саням, що зразу ж за двором звернули в поле. Потім зажурена ввійшла до хати, де її приязно зустрів добрий Уждянів приятель Кропачек.
У ворота «Скелі» сильно загупали. Ванєк, неквапно перейшовши двір, одчинив і побачив сімох страховидних верхівців. Були то гусари Наундорфського полку. Вони спитали, де господар. Ванєк відповів, що десь поїхав, але скоро вернеться. Гусарський старішій, увійшовши до світлиці, почав розпитувати про парубійка, що нібито також живе тут; він мав на увазі Їржика. Ванєк відмагався: не знає він ніякого парубійка і ніколи тут такого не було. Гусар репетував, грозився, та Ванек затявся на своєму: нічого він не знає. Тоді старший звелів чотирьом воякам злізти з коней і обшукати всю оселю, а сам зайшов до стайні. Коней там не було. Один із вояків показав йому на свіжий слід саней, що тягся од двору в напрямку села.