— Зачув нас і втік! Гайда навздогін!
Четверо гусарів лишилося на «Скелі», а двоє зі старшим учвал помчали до села. Ванєк з досадою дивився їм услід.
— Бісова кавалерія! — бурчав він.— Женуть, як нечиста сила. Хоч би їм бог на який час у головах помутив, щоб загаялися тут, поки смеркне, а там нехай ловлять вітра в полі. Ох,— із полегкістю зітхнув він,— сніг пішов!
Знялася хуртовина: мело дедалі густіше. Гусари, лаючись, повернулися до світлиці, обнишпорили кожен закуток, кожну шпаринку, та не знайшли нічого. Тоді визвірились на Ванєка, щоб дав їсти та пити; Ванєк охоче налагодив їм, що знайшлося, і добув із льоху барильце горілки, котре гусари привітали радісними вигуками. Одіп’явши шаблі й посідавши за стіл, вони жадібно накинулись на їжу, а наївшись, запалили коротенькі люльки й заходились кружляти горілку.
Старий драгун звернув у поле. Дорога була мало в’їжджена, але тим безпечніша. Він правував до кордону Чеського королівства, наміряючись дістатися до Кладська, який недавно відійшов під прусського короля. Туди було добрих дві години дороги, а в таку погоду й ще більше. В тому краю, як і в королівстві, жили чехи, і Скалаки мали там кількох знайомих.
Балтазар часто оглядався назад, однак нікого не було видно. Він уже в думці славив бога за те, що почалась віхола. Та нараз старий смикнув за віжки: він побачив далеко позаду темну цяточку, а за нею другу.
— Лідко, а поглянь-но, чи ти щось бачиш? — звелів Уждян, щоб упевнитись, чи йому не привиділось.
— Здається, їде хтось за нами,— відказала злякано дівчина.
Вона не помилилася: незабаром Уждян розгледів, що то гусари. Вони дедалі наближались, коні зі «Скелі» не могли так летіти, як прудкі гусарські. Вже долинали до втікачів їхні покрики. Було їх троє. От один звернув убік і погнав коня по засніженому полю, певно навперейми втікачам. Скоро він зник з очей у метелиці.
— Їржику, ти добре знаєш дорогу, поглядай, щоб не змилити. Поїдемо на Кончіни, а звідтам на Строужне. На тобі віжки, Лідко, і правуй, як Їржик казатиме. Пильнуйте дороги, назад не оглядайтеся. Понахиляйте голови, сядь ближче до Їржика, попригинайтеся. Стережіться!
— А ви ж як, дядечку? — спитав Їржик.
— Мовчи, слухай, що кажуть! — гримнув Балтазар.
Виморені важкою дорогою коні вже йшли ступою.
— Піджени коней, Лідко!
— Вони вже не можуть.
— Ех, Лейтен, Лейтен... Уже ж більше двадцяти років минуло! — промурмотів старий драгун і гукнув: — Ану, Медушко! Медушко!
Стара, вірна коняка знову пустилася ристю. І саме вчасно, бо один верхівець уже під’їхав так близько, що на санях почули його окрик:
— Стійте!
Ніхто не обізвався. Їржик почув тільки, як іззаду щось клацнуло. Балтазар звів курок пістоля; брязнула об сани шабля, й знов стало тихо, тільки рипіли полозки та свистів вітер, припорошуючи коней і людей дрібним снігом. Балтазарове обличчя вже почервоніло від холоду, сніг налип на густих бровах. Спершися спиною об короб саней, він не зводив очей із погоні. Гусари ще й ще раз закричали: «Стійте!» Передній був уже близько.
— Піджени коней, Лідко! Медушко! Вйо, Медушко!
Та в цю ж мить ударив постріл, і підпряжний кінь став падати. Ще не звалився він на сніг, як загримів другий постріл — цього разу з саней. Гусарів кінь зіп’явся дибки й упав, придавивши собою верхівця. Балтазар умить зіскочив із саней, вихопив шаблю, перетяв посторонки і, ставши знову на полоз, скомандував:
— Їдьмо!
Медушка лишилася сама, однак тягла, скільки ставало сили. Сани, звісно, вже не летіли так, як перше, і гусар швидко наздоганяв їх. Чути було, як він покрикує, підганяючи коня. От він підняв пістоля, розітнувся постріл. Куля свиснула над саньми, пролетіла Балтазарові біля вуха. Лідушка здригнулась і притулилася до Їржика.
— Пробі, дядечку! — скрикнув Їржик. Прикра то була хвилина для нього — гнутися безпорадно й тільки дивитись, як старий вояк самовіддано боронить його та Лідку.