Та цього разу чоловік не випив. Коли вже збирався це робити, його очі в сутінках зблудили, глянули поверх лампи, і вона вперше відчула теплий доторк його погляду. Зрозуміла, що до цієї миті чоловік не здавав собі справи в тому, що в домі є ще одна жінка; отож вона стала гойдатися.
Якусь мить чоловік розглядав її з безцеремонною увагою. Може, зумисне нахабно. Спочатку вона зніяковіла, та потім помітила, що цей погляд також їй знайомий і що попри його допитливу і дещо зухвалу настирливість є в ньому багато від пустотливої доброти Ноеля, а також трохи від терплячої і чесної нетямущості його папуги. Тож вона стала гойдатися, думаючи: «Хоча він не той, хто відчиняв залізну хвіртку, та в кожному разі такий, як той». І далі гойдаючись, поки він на неї дивився, вона подумала: «Тато Лаврель запросив би його постріляти кроликів в саду».
Перед північчю гроза посилилась. Та друга підсунула стілець до крісла-гойдалки, і дві жінки сиділи мовчки і нерухомо, споглядаючи на чоловіка, який сушився біля лампи. Розмашиста гілка поблизького мигдалю кілька разів невлад стукнула у вікно, і атмосферу вітальні залило вологою хвилею негоди. Вона відчула на обличчі гострі уколи граду, але не ворухнулася, доки не побачила, як чоловік вилив у склянку останню краплю м’ятного лікеру. Їй здалося, що в цьому видовищі є щось символічне. І тоді згадала тата Лавреля, що воював сам-один: сховавшись у стайні, він косив солдатів уряду з дробовика для полювання на ластівок. І згадала про листа, який до нього написав полковник Авреліано Буендія, і про звання капітана, від якого тато Лаврель відмовився зі словами: «Скажіть Авреліано, що я це зробив не через війну, а для того, щоб завадити цим дикунам з’їсти моїх кроликів». Наче в той спогад вона також вилила останню краплю минулого, що лишалося в домі.
— У шафі ще щось є? — запитала вона понуро.
І та друга, в такому ж тоні і з такою ж інтонацією, гадаючи, що він її не почує, відповіла:
— Більше нічого. Згадай: в понеділок ми з’їли останню жменю квасолі.
А потім, побоюючись, що чоловік їх почув, вони знову глянули в напрямку столу, але побачили тільки темінь, без столу і без чоловіка. Утім, вони знали, що чоловік сидить там, невидимий побіля згаслої лампи. Знали, що він не покине дім, доки не скінчиться дощ, і що в мороці вітальні він зменшився так, що не було нічого дивного в тому, що він їх почув.
9 травня 1954 року,
«Ель Еспектадор», Богота
Дім родини Буендія
У домі прохолодно; ночами вільготно, навіть улітку. Стоїть він на півночі, в кінці єдиної в містечку вулиці, зведений на високому і міцному цементному підмурівку. Високий ґанок, без парадних сходів; довга вітальня, де впадає в око відсутність меблів, з двома високими вікнами, що виходять на вулицю, — мабуть, це єдине, що дає змогу відрізнити його від інших будинків у містечку. Ніхто не бачив, аби його двері удень були зачинені. Ніхто не бачив, аби чотири плетені крісла-гойдалки стояли деінде чи якось по-іншому: поставлені посеред кімнати, вони, здається, втратили здатність забезпечувати відпочинок і зараз в них проста і непотрібна декоративна функція. Тепер у кутку, біля хворої дівчинки, стоїть грамофон. Та раніше, у перші роки сторіччя, дім був безмовний, спустілий; може, найбільш безмовний і спустілий у містечку, з отою просторою вітальнею, в якій стояло лише чотири […] (тепер резервуар для води має кам’яний, критий мохом, фільтр) у протилежному від дівчинки кутку.
Обабіч дверей, що ведуть в єдину спальню, висять два старовинні портрети, помічені траурною стрічкою. Сама атмосфера всередині вітальні позначена холодною, але простою і чесною суворістю, як вузлик зі шлюбними шатами, що гойдається на бантині у спальні, чи як суха гілка столітника, що прикрашає зсередини вихід на вулицю.
Коли Авреліано Буендія повернувся в містечко, громадянська війна вже закінчилась. Можливо, в новоспеченого полковника з тієї тяжкої виправи нічого не лишилось. У нього залишилось тільки військове звання і туманне неусвідомлення свого фіаско. Та ще в нього залишилась половина від смерті останнього Буендія і ціла пайка голоду. У нього залишилась туга за домашнім затишком і бажання мати спокійний, тихий, мирний дім, з високим сонячним ґанком і гамаком у патіо, розтягнутим між двох підпор.