Коли наприкінці 1957 року Ґабо повернувся в Латинську Америку, Пліній Апулейо Мендоса, колумбійський приятель, запросив його працювати в «Моменто», журнал в Каракасі. Мендоса також супроводжував Ґабо в його подорожі країнами Східної Європи. Приїзд Ґабо збігся з новим етапом політичних потрясінь: невдовзі по прибутті, в січні 1958 року, сталося падіння венесуельського диктатора Маркоса Переса Хіменеса. Це було перше народне повалення диктатора в часи, коли Латинською Америкою правили майже винятково диктатори. Те, що Ґабо увесь наступний рік прожив в окриляючій атмосфері Венесуели, стало для нього політичним пробудженням.
Він ненадовго вернувся в Барранкілью, щоб одружитися з Мерседес Барчею, гарненькою юнкою з Момпокса, в яку він закохався кілька років тому, під час свого побережного періоду. Вони разом вернулись у Каракас. Коли його приятель Мендоса покинув «Моменто» через незгоду з власником, Ґабо із солідарності також звільнився. Почав писати статті для інших видань як фрілансер. Дві з них, представлені тут, «Каракас без води» і «Лиш дванадцять годин на його порятунок», є класичними взірцями публіцистичного стилю Ґабо, що власне формувався, в якому оповідь, скрупульозне відтворення драматичних перипетій реального життя, провадиться в манері саспенсу, іноді майже гічкоківського, і з розв’язкою, що розкривається тільки вкінці.
В січні 1959 року, два тижні по тому, як повстанська армія Фіделя Кастро скинула диктатора Фульхенсіо Батісту і захопила владу на Кубі, Ґабо і Мендоса зуміли прибути на острів на борту розтелепаного літака, присланого в Каракас бородатими переможцями, щоби привезти журналістів. Відтоді розпочався зв’язок із кубинською революцією, який тривав усе його життя. Цей перший свій кубинський досвід Габо незабутньо описав в статті «Не спадає на думку жодна назва».
У своєму тексті Ґабо помістив недавню революцію у тогочасний політичний контекст, послуговуючись геніальним змалюванням кубинського поета Ніколаса Ґільєна, з яким він познайомився в Парижі кілька років перед тим, коли обидва мешкали в одному задрипаному готелі в Латинському кварталі. «[…] навіть у найлютішу зимову пору, — пише Ґабо, — Ніколас Ґільєн зберігав у Парижі дуже кубинський звичай прокидатися (без півня) з першими півнями і читати газети біля просвіту кав’ярні, заколисаний повівом бур’янів, що ними поросли цукроварні, і перебором гітарних струн шумливих світанків в Камаґуеї. Потім він відчиняв вікно свого балкона, так само як в Камаґуеї, і будив усю вулицю, викрикуючи нові вісті з Латинської Америки, перекладені з французької мови на кубинський жаргон».
Тогочасна ситуація на континенті дуже точно відображена на офіційній фотографії конгресу глав держав, що відбувся попереднього року в Панамі: «Заледве можна розгледіти цивільного каудильйо серед шарварку мундирів і воєнних медалей. Навіть генерал Дуайт Ейзенхауер, який на посту президента Сполучених Штатів зазвичай маскував запах пороху свого серця найдорожчими костюмами з Бонд-стріт, для того історичного фото начепив на себе запальні шнури воїна на покої. Тож одного ранку Ніколас Ґільєн розчинив своє вікно і викрикнув єдину новину: “Його скинули!” Сонна вулиця зворохобилась, бо кожен з нас думав, що скинутий — його. Аргентинці думали, що це Хуан Домінґо Перон, параґвайці — що Альфредо Стресснер, перуанці — що Мануель Одрія, колумбійці — що Ґуставо Рохас Пінілья, нікарагуанці — що Анастасіо Сомоса, венесуельці — що Маркос Перес Хіменес, ґватемальці — що Кастільйо Армас, домініканці — що Рафаель Леонідас Трухільйо, а кубинці — що Фульхенсіо Батіста. Насправді то був Перон. Пізніше, говорячи про це, Ніколас Ґільєн намалював нам безрадісну картину становища на Кубі. “Єдине, що я бачу в прийдешньому, — підсумував він, — це той хлопець, який зараз багато шамотається з боку Мексики”. Він зробив паузу східного пророка і завершив: “Його звати Фідель Кастро”».