Але твори Ґабо також доносили його політичні ідеї. В 1987 році, отримавши гнітючу звістку про те, що за наказом Пабло Ескобара було вбито Ґільєрмо Кано, його друга і багаторічного редактора «Ель Експектадор», Ґабо написав цей щирий і зворушливий панегірик: «Майже сорок років, де б я не був, о будь-якій порі, щоразу, коли в Колумбії щось коїлось, моєю першою реакцією було телефонувати Ґільєрмо Кано, аби він точно мені розказав, що сталося. І завжди, без жодної осічки, я чув в телефоні той самий голос: “Привіт, Ґабо, як ся маєш?” Якось у грудні минулого року Марія Хімена Дусан привезла мені в Гавану його листа з проханням написати щось особливе на річницю “Ель Експектадор”. У той же вечір в моєму домі президент Фідель Кастро у ході дружньої вечірки розповідав мені щось, що цілком поглинуло мою увагу, коли я почув тихий і тремтячий голос Мерседес: “Вбили Ґільєрмо Кано”. Це сталося п’ятнадцять хвилин тому, і хтось поспішив до телефона, аби сповістити нам скупу новину. У мене заволокло сльозами очі, і я заледве дочекався, коли Фідель Кастро завершить фразу. Єдине, що мені, оглушеному потрясінням, спало на думку тієї миті, був той самий відруховий імпульс, що і завжди: зателефонувати Ґільєрмо Кано, аби він розповів мені новину повністю і розділити з ним лють і біль від його смерті».
Наприкінці дев’яностих Ґабо, якому діагностували рак лімфатичної системи (хоча від цієї хвороби він вилікувався), в останні п’ятнадцять років свого життя почав невмолимо слабнути.
У 1996 році, ще до того, як почались його проблеми зі здоров’ям, він опублікував книжку «Новина викрадення», одну з небагатьох своїх важливих публіцистичних праць, широко відому в світі; в ній йдеться про жахливі поневіряння групи впливових колумбійців, здебільшого журналістів, яких Пабло Ескобар взяв у заручники, намагаючись схилити колумбійський уряд відмовитись від угоди про видачу наркотрафікантів, яку той уклав зі Сполученими Штатами.
У 1998 році Ґабо частину грошей зі своєї Нобелівської премії витратив на те, щоб купити журнал «Камбіо», що належав його приятельці, і знову запустити його з новою командою репортерів і редакторів. У «Камбіо» він опублікував деякі зі своїх останніх публіцистичних творів, наприклад, портрети співачки з Барранкільї Шакіри та венесуельського каудильйо Уґо Чавеса. Врешті-решт журнал довелось закрити, та поки той існував, Ґабо насолоджувався процесом, радий знову з головою поринути в «найкраще на світі ремесло».
У цей же період, починаючи з 1995 року, Ґабо давав майстер-класи в Фундації Ґабріеля Ґарсії Маркеса на підтримку нової латиноамериканської журналістики зі штаб-квартирою в Картахені-де-Індіас, що була створена з метою поширювати нові журналістські методи та заохочувати нову генерацію латиноамериканських журналістів. Під час однієї розмови в 1999 році Ґабо запросив мене стати одним з викладачів Фундації і описав майбутнє братство публіцистів і репортерів нашої півкулі як «чудову банду друзів», яка не тільки підвищить рівень латиноамериканської журналістики, а й зміцнить демократії на континенті.
За роки, що минули відтоді, тисячі журналістів пройшли через робітні та отримали нагороди Фундації, і багато з них завдячують своїм подальшим професійним успіхом «Фундації Ґабо», як зазвичай її називають. Дехто заснував журнали та портали, присвячені хроніці та журналістським розслідуванням, інші написали книжки; багатьом присуджені визначні премії. Безумовно, щось особливе є в тому, що одним з найбільш намацальних спадків автора, який є символом латиноамериканського літературного буму, є те, що він став хрещеним батьком нового латиноамериканського буму, цього разу журналістського. По смерті Ґабріеля Ґарсії Маркеса конгрес Колумбії прийняв закон про створення в його улюбленій Картахені-де-Індіас постійного «Центру Ґабо», який співпрацюватиме з його Фундацією, аби його журналістський доробок, разом із іншими його звершеннями, знали і передавали новим поколінням.
Джон Лі Андерсон,
8 липня 2018 року
Від редактора
Пам’яті Кармен Бальсельс
і Клавдіо Лопеса де Лямадрід
Ґабріель Ґарсія Маркес не раз повторював, що журналістика є «найкращим на світі ремеслом» і що він вважає себе радше журналістом, ніж письменником: «Насамперед я є журналістом. Усе життя був журналістом. Мої книжки — це книжки журналіста, навіть якщо це малопомітно».