— Ну, звісно, звісно, Карпе Даниловичу. Їдьте. Семен за вас поки що посторожує. От тільки… чи не довго вам доведеться затриматися вдома?
— Та вже, мабуть, Романе Петровичу, підпустіть мене зовсім… Влаштуюся десь ближче від домівки, — боюся тепер стару свою саму лишати. І звідки ця біда взялася? Кажуть, що на той час і в печі ніхто поблизу не топив…
— Гм… ну що ж… Шкода мені вас, та, бачу, нічого не вдієш: доведеться до табору нового сторожа підшукувати… Хоч це тепер, у жнива, і важкенько буде… їдьте, і бажаю вашій дружині швидкого одужання.
Дві неприємності в один день!
ЗАГІН СТАРШИХ ТА ЇХ ВОЖАТИЙ
В'ються над вогнищем червонясті блискітки іскор, кружляють і линуть разом з піснею вгору…
Вожатий Віктор (власне, тут, у таборі, вже не Віктор, а Віктор Михайлович), студент другого курсу педагогічного інституту, двадцятирічний юнак з вилицюватим, простодушним, по-дівочому рожевим обличчям і такими мрійними очима, що йому ніколи не вдається зробити їх суворими, задивився на вогонь. Збір проведено, улюблені пісні переспівано, пора гасити вогнище, а шкода: надто вже хороше!..
Вожатий з зусиллям відриває очі від вогню і оглядається на тісне коло осяяних полум'ям облич. Ось член ради дружини, хазяйновита і розпорядлива семикласниця Оля Барабаш, підперла русяву, заквітчану чебрецем голівку і слухає, що то їй шепоче на вушко кучерява, бистроока Яринка. З Олею просто і легко працювати, а от Яринка — та чимало клопоту завдає своїми вигадками і примхами. Любить Яринка пошуміти, покомандувати, а понад усе любить похвалитися своїм багатющим табірним досвідом: вона, бач, минулого року їздила в Артек і тепер майже всяку розмову починає словами: «А у нас в Артеку…»
Поруч з Яринкою сидить, примружившись на вогонь, горніст Гриць Колосок, лагідний і веселий хлопчина, улюбленець табору. Плечем на нього зліг веснянкуватий, мов горобине яєчко, Генка-вітряк. Цей завжди кричить-бренькотить, за все хапається і майже нічого до ладу не доводить.
Сміється-заливається рум'яна товстушка Таня Фоміна, майстер добре попоїсти. Подружки, бажаючи швидше дізнатись, що в неї такого смішного, шарпають Таню за рукав, від чого вона ще дужче сміється.
А он, трохи віддаля, обхопивши засмаглими руками коліна, задумався про щось Сергійко Дяченко, зірвиголова і фантазер. З цим либонь ще доведеться зазнати, почім ківш лиха… Неохоче Сергійко скоряється розміреному режимові табору і, здається, дивиться на своє перебування тут, як на якийсь нудний обов'язок.
Біля Сергійка, звичайно, прилягли обидва його вірні дружки: розсудливий, дещо вайлуватий на вигляд Славка і худорлявий, несміливий Костик. І тому, що душею і вожаком нерозлучної трійки хлоп'ят є запальний і поривчастий Сергійко, вожатий завжди непокоїться: хто його знає, на яку витівку може підбити Сергійко своїх друзів…
Ось, хитро поглядаючи на Геннадія, щось, видно, метикує редактор табірної газети «Войовничий їжак» — руденький і задиркуватий Стьопа Волошин. Стьопа — кмітливий і гострий на язик хлопчисько, і ТВАРД — це його вигадка. Веселі, активні, роботящі і дружні — як це чудово! Але які ж бо вони, ці «твардівці», різні і як нелегко дібрати ключа до кожного з них!..
Віктор Михайлович стиха зітхає, стріпує головою і рішуче підводиться.
Пора на вечірню лінійку.
ТАЄМНИЦЯ НЕРОЗЛУЧНОЇ ТРІЙКИ
Кожен, хто відпочивав у піонерських таборах, знає, що таке «вільний час». Він надається тричі на день: півгодини після сніданку, година перед обідом і година перед вечерею — всього дві з половиною години. Золотий час, але його надто мало навіть для такого енергійного хлопчини, як Сергійко.
Минув повний тиждень, як він, Славка та Костик живуть у піонерському таборі, і доводиться, глянувши правді в очі, визнати: намір, заради якого вони поїхали до табору, зазнав краху. Ні, ні, в короткі, розірвані «вільні години» нічого й думати непомітно спуститись у Вовчу криницю, хоч вона тепер і зовсім поруч. А в інший час — коли? О сьомій ранку Гриць Колосок сурмить побудку — всі, мов ошпарені, зіскакують з ліжок, мчать на зарядку, шикуються на лінійку, потім снідають; по обіді — цілісінькі дві години змушені спати; крім того, придумали всякі там бесіди, екскурсії, гуртки… Взагалі не життя, а якась організована мука: людина зовсім не може вільно, як того душа забажає, розпоряджатися собою. І коли б не Вовча криниця, Сергійко, чого доброго, не стерпів би і дременув додому.