— Почекайте, я миттю! — зміркував щось Сергійко і вискочив з сторожки. Через кілька хвилин він повернувся з книжкою.
— Віктор Михайлович дав. Гляньте, як ми зробимо коней!
У книжці був намальований «вершник»: хлопець спокійнісінько собі стоїть на власних ногах, а до його пояса прикріплено каркас коня, накритого аж до землі барвистою попоною. З-під жупана, вздовж попони, звисають порожні чоботи «вершника». От і все.
— Ну? — торжествуючи, запитав Сергійко. — Розумієте?
— Хитро придумано! — покрутив кудлатою головою дід Захар. — Та-а-к… На каркаси коней потрібен цупкий дріт… Спробуємо дістати в Оникія Степановича. Гриви, хвости та бороди — з клоччя. Оцю луску і тарілки…
— То кольчуги і щити!
— Все одно… Гм… звісно, мороки до біса.
— Зате ж костюми які! — захоплено, блискаючи чорними очима, вигукнув Сергійко. — Ручуся, кращих ні в кого не буде!
— Ну що ж, спробуємо. Тільки от вам моя умова: без мене в сторожку не рипатись, і нічого мені тут не перевертати.
— Ну що ви, дідусю, хіба ми не розуміємо? Без вас і близько не підійдемо!
І приятелі помчали атакувати Оникія Степановича.
СЛАВКА ГОСПОДАРЮЄ
Намір таємно, вночі спуститись у Вовчу криницю тимчасово відійшов на другий план: надто багато було клопоту з костюмами богатирів; крім того, саме в ці гарячі дні Славку обрали старостою гуртка юннатів, і роботи навалилось по саму зав'язку.
Новий староста насамперед ретельно оглянув відгороджений пофарбованою фанерою куток веранди, замислено постояв біля двох скляних банок з лупоокими жабами, торкнув пальцем зелену ящірку в коробці і рішуче почимчикував до вожатого.
— Вікторе Михайловичу, треба негайно піти в ліс!
— А ти ж учора бурчав, що ліс тобі й так добре відомий, і вимагав іти на річку, — здивувався вожатий. — От ми завтра й збираємось іти ловити рибу.
— Ні, — вперто хитнув головою Славка. — На річку потім, а завтра треба знову в ліс. Ось ходімте, я вам щось покажу!
Славка привів Віктора Михайловича на веранду за загородку.
— Хіба це живий куточок? — зневажливо показав він. — Жаби й ті з нудьги позасинали. Завтра нам треба зловити в лісі білку, зайця, їжака, лисичку… ну, і ще що-небудь таке.
— Вовка, наприклад! — засміявся вожатий, одверто милуючись Славчиною господарською хваткою.
— Вовків у нашому лісі немає, — з жалем відказав Славка. — А лисиці є. Так підемо завтра, Вікторе Михайловичу?
— Підемо. Це ти добре надумав, — справді, пора обладнати живий куточок.
До самого вечора гурток юннатів під неухильним Славчиним натиском виготовляв клітки, сачки, морилки, лещата для збору рослин… Славка на ділі довів, що недаремно йому виявили високе довір'я, обравши старостою.
Одноденний похід у ліс по експонати для живого куточка призначили на дев'яту годину ранку наступного дня.
СЛІДИ В БАЛОЧЦІ
Крилата похідна пісня, пружна хода міцних, засмаглих ніг, смачна, трохи задимлена каша на привалі, — що може бути принадніше від цього!
Але поезія походу мало влаштовувала практичного Славку. Оглянувши на денному привалі здобич, він невдоволено закрутив носом. Самі метелики та жуки! Ні зайця, ні лисиці й близько не бачили, лише раз глузливо зацокала над головою білка, та її та, майнувши рудим хвостом, зникла у верховітті.
Розчарованим лишився і Генка, якого на час походу призначили санітаром: тягав-тягав свою аптечку, і — жодного пацієнта! Він настирливо оглядав кожного, виявив кілька незначних дряпин і з насолодою нашмарував їх йодом, але справжньої роботи для санітара так і не знайшлося.
По обіді Славка повів Сергійка з Костиком до однієї затишної балочки, де була, як він запевняв, цілком надійна лисяча йора.
— Лисиця, вона знаєте яка? Вона — як собака, її й приручити можна. У мого батька, коли він ще працював об'їждчиком у Макарівському лісництві, жила свійська лисичка. Так, уявіть собі, вона навіть гавкала! — хвалився Славка.
— А у нас дома їжак жив, — пригадав Костик. — Мишей ловив.
— Їжак — то дурниця! — перебив Сергійко. — Он у нашого директора лісгоспу дика коза живе! Директорів Женька запевняє, що й молоко дає, мов звичайна.