Хлоп'ята спустились у довгасту, порослу глодом низинку. Славка швидко відшукав лисячу нору.
— Стара нора, — зауважив Сергійко. — Лисиця її покинула.
— Покинула, кажеш? — обурився Славка. — Мені сам дядько Тиміш говорив, що тут ціла лисяча сім'я живе, а вже дядько Тиміш знає!
— Коли б жила сім'я — були б сліди, — не поступався Сергійко.
— І напевно є, треба тільки краще придивитись!
Мисливці почали плазувати навколо нори.
— Хлопці, я знайшов якісь сліди! — покликав із-за кущів Костик.
— Справді, сліди, — погодився Сергійко. — Тільки це не лисячі. Бачите, які величезні? На ведмежі більше скидаються…
— Звідки ж тут ведмідь візьметься? Із зоопарку прибіжить, чи що?
— А що ви думаєте, не буває? Ви ж гляньте, — по розміру якраз ведмежа лапа… Тьху, тут закаблук видно… Якийсь дядько ходив.
Славка з Костиком від реготу покотилися на траву. Ну й Сергійко, — знайшов у зубрівському лісі ведмедя з закаблуками!
Вони вибралися з балочки і тут, нарешті, пощастило: просто на них з кущів вискочило маленьке вухасте зайча.
Хлоп'ята завмерли на місці. Бідолашне теж скам'яніло від жаху.
Р-раз!! Всі трос викинули вперед руки і впали на землю. Зайча, мов пружинка, підстрибнуло вгору, та було вже пізно: Сергійко спритно схопив його за задню лапку.
Ну, тепер хоч не соромно до гурту вертатись! Та вже й пора: горніст затрубив збір.
… Коли все затихло, в балочці заворушились кущі і — з них виповзли дві зігнуті постаті.
Постоявши, прислухаючись деякий час, вони обережно вибралися нагору і мовчки розійшлися в різні боки.
ТОМКА НАГАДУЄ ПРО СЕБЕ
Крім зайчати, головного вчорашнього трофею, в живому куточку тепер оселився довжелезний, шипучий вужище, підстаркуватий, похмурої вдачі їжак і головате зозуленя. Ця криклива потвора не давала нікому проходу, безперервно вимагаючи їжі. Ящірок наловили безліч, а тут ще малеча… з самого ранку ловить нових і несе до живого куточка. Щоб не ображати малюків, Славка приймає їх, але слізно благає більше не приносити. Десятків зо три цих в'юнких тваринок він відібрав і звелів Генці випустити в ліс.
Генка, вирішивши, що ящірки доберуться до лісу й власним ходом, випустив їх біля дівчачої спальні, а сам побіг глянути, що то за чоловік розмовляє з Романом Петровичем біля вхідної арки.
Виявилось, що то приїхав з лісництва Сергійків батько — Петро Трохимович. Генка зрадів, бо Петро Трохимович передав і йому з дому пакуночок і попросив збігати за Сергійком. Генку двічі не довелося просити, і незабаром Сергійко, а за ним і Костик з Славкою примчали до арки.
Петро Трохимович одним змахом обняв усіх трьох.
— Ну, баламути, як справи? Не нудьгуєте?
— Часу немає, — заклопотано відказав Сергійко і передав батькові довжелезний список речей. — Усе оце треба привезти нам з дому.
— «Три квітчасті скатертини, три пари чобіт, три пари рукавиць, оберемок клоччя…» — здивовано прочитав Петро Трохимович. — До зими, чи що, готуєтесь?
— Не до зими, а до карнавалу.
— Що ж, коли все це манаття вміститься в мою півторатонку, то привезу. А тепер — тримайте!
Він віддав хлопцям пакунки з чистими рушниками, трусиками та майками і окремо, весело підморгнувши, листа від Томки.
Приятелі провели Петра Трохимовича до машини, потім посідали в затишку, і Сергійко заходився вголос читати:
«Здрастуйте, друзі!!! Привіт вам з далекого Сибіру!»
Сергійко, Славка та Костик широко посміхнулись.
«У нас велика радість: завтра їдуть у Москву, на Сільськогосподарську виставку, знатні люди району. Від нашої МТС посилають мого батька, і він обіцяє взяти з собою мене! Уявляєте?! Ну, а з Москви я вже й до вас, хоч на кілька днів, приїду, будьте в цьому певні!
Чи оглянули ви, нарешті, Вовчу криницю, чи, може, побоялись? Коли побоялись, то не журіться, — я приїду, і тоді вже Вовча криниця не залишиться недослідженою!
Передайте від мене гарячий привіт Марії Семенівні і Петрові Трохимовичу, а також усім мешканцям вашого лісництва. Як поживають Найда з Галасом? Як здоров'я кота Бурлаки?
До скорого-скорого побачення! Ваша подруга Томка».
— Діждалися! — з відчаєм сказав Сергійко. — Вона ж тепер засміє нас!
— Засміє, — понуро погодився Славка. — Хіба немає за що?
Костик винувато зітхнув: ганьба, що й говорити…
— Ось що, хлопці, — рішуче ляснув себе долонею по коліну Сергійко. — Спустимось у Вовчу криницю цієї ж ночі.