— Ну, ходімо ж швидше з нами! — гарячкував Сергійко, притупцюючи на місці від нетерплячки. — Це гей у тому кутку, за дровником, є така забита криниця…
— За дровником? А чого ви, голуб'ята мої, вночі поза дровниками вештаєтесь? Хто вам дозволив?
— Ой, ну ніхто не дозволяв, нехай нас за це покарають, але зараз не можна гаяти часу! Костику, біжи швидше ще й до Романа Петровича, розбуди його.
— Стривай! — схопив Костика за плече сторож. — Мало начальникові вдень з вами клопоту, то ще й уночі будете його турбувати? Я сам подивлюся, що там таке, ось тільки берданку заряджу. Ну й біда з таким народом!..
Але дошка на Вовчій криниці спокійно лежала на своєму місці, мотузок зник, і взагалі жодних ознак, що туди хтось спускався, не було.
— Ну, де ж він, ваш «злочинець»? — розсердився дід Захар. — Приверзлося спросоння казна-що, і морочите мені голову. Ідіть негайно спати, бо коли вже я розбуджу Романа Петровича, то вам не поздоровиться.
Вкрай спантеличені хлоп'ята ні з чим повернулися до спальні і нишком повкладалися в ліжка. Та ніхто з них так і не заснув до ранку…
НЕДОКУРОК
Роман Петрович встає разом з сонцем. О пів на шосту ранку, чисто виголений, з мокрою чуприною, бадьорий і свіжий, він виходить із своєї кімнатки і рушає в обхід по табору.
В цю пору ліс особливо гостро пахне травою і грибами, а сонячні плями на вогкому листі тремтять і ворушаться, мов невидані золотаві метелики.
Біля кухні в чистому білому халаті завзято гострить об камінь довгий розбійницький ніж куховарка — добродушна огрядна Олена Дмитрівна, а дід Захар рубає дрова. Ось вискочив на ґанок, без сорочки, з рушником через засмагле плече, вожатий Віктор і мчить щодуху до річки купатися.
Їздовий Семен запрягає біля стайні Гнідого — обважнілого старого коня, а Оникій Степанович, заклопотано зітхаючи, перелічує на візку стос порожніх мішків. Недолічивши до кінця, збивається, спльовує і починає лічити з початку.
Ще не згорнув білих зірочок пахучий тютюн, а вже сліпучими барвами заграли проти сонця смуги соковитих портулаків понад чисто прометеними доріжками. Дід Захар — дбайливий старий, ще звечора скрізь замітає!
Роман Петрович виходить на лінійку. Вогнистим маком квітне п'ятикутна зірка на вершку високої щогли. За годину на лінійці рівним прямокутником вишикуються «веселі та дружні», червоною блискавкою злине по щоглі вгору піонерський прапор і замайорить, затріпоче в прозорій блакиті…
Ого, вже редколегія встигла вивісити у вітрині свіжий номер «Войовничого їжака». Ну-ну, кого то там в'їдливий Стьопа Волошин наштрикнув на колючку?
Товстий і присадкуватий, як бочка, Славка старанно заганяє до клітки перелякану руду завгоспову собачку Альфу. Під карикатурою підпис: «Призначаю тебе в живий куточок на посаду тієї лисиці, яку я не зловив!» Нижче — затушкований чорною фарбою квадрат. У верхньому кутку його, ледь освітлені каганцем, два перелякані хлоп'ячі обличчя над розібраним кіноапаратом. Підпис: «Докрутилися!» І пояснення: «Це наші кіномеханіки Володя Столяр і Петрик Сич проводять черговий кіносеанс». А он ще малюнок: невблаганно строга Оля Барабаш віднімає від присоромлених малюків головатого соняшника і повчає: «Тільки несвідомі лузають насіння; всі свідомі вживають саму олію!»
— Ну, цим тільки попадись на зубок!
Роман Петрович відходить від вітрини і прямує в глиб території. На одній з бокових доріжок валяється недокурок. Начальник табору носком черевика збиває його геть, але раптом вражено нахиляється, його очі, зіркі очі колишнього льотчика, помічають у недокурку дещо гідне уваги. Він похапцем піднімає недопалену самокрутку, розгортає її і висипає геть рештки тютюну. Тепер на зім'ятому, обгорілому клаптику паперу чітко видно голову й плечі веселого хлопчини з смішними синіми вусами.
Немає ніякого сумніву — клаптик для самокрутки вирвано з того самого старого журналу, що його він дістав у поїзді! Цей журнал лежав у портфелі…
— Романе Петровичу, — весело гукає вожатий Віктор. — Ото шкода, що ви не пішли зі мною купатися. На річці чудово!
Обличчя вожатого сяє щирою посмішкою, але, помітивши заклопотаність свого начальника, Віктор Михайлович бентежиться.
— Що це ви так розглядаєте, Романе Петровичу?
— Так, дрібничку одну… — Роман Петрович швидко ховає клаптик у кишеню. Зовні він уже цілком спокійний, лише густі брови його трохи нахмурені.
Мов нічого й не сталося, начальник кінчає обхід табору.
НЕРІШУЧІСТЬ