Гриць Колосок, рожевий від сну, як цей погожий літній ранок, зводить до сонця дзвінкий горн:
«Вста-вай!.. Вста-вай!.. Вста-вай-те на за-ряд-ку!..»
Біля умивальників швидко утворюється весела, галаслива черга. Всі згадують нічну пригоду з ящірками і регочуть. Найдужче регоче кругловида товстушка Таня, винуватиця нічного переполоху.
Геннадій, пам'ятаючи Славчину погрозу, сміється впівголоса і намагається не потрапиш йому на очі. Але, на диво, Славка зовсім забув про Генчин гріх з ящірками і не дивиться навіть в його бік. Вони з Сергійком та Костиком, понурившись, стоять осторонь і про щось тихенько сперечаються.
— Он пішов Роман Петрович. Давайте зараз наздоженемо його і про все розкажемо, — пошепки вмовляє Сергійка Костик.
— Справді, Сергійку, краще розповісти, — підтримує Костика і Славка. — Ну, нагорить, звичайно, за нічну вилазку, що ж поробиш…
— Я ж не того боюсь, що нагорить, — пояснює Сергійко. — Я боюсь, що Роман Петрович нам не повірить. Скаже — «примарилось». А як ми доведемо? Чим? Адже дошка була на місці… Он і дід Захар на що вже довірливий, а й той не повірив, і навіть розсердився. І вийде, що ми не тільки порушники дисципліни, а й брехуни! Посміховиськом для всього табору станемо!..
Славка з Костиком збентежено вмовкають. Стати посміховиськом для всього табору — це вже занадто! Чи не краще промовчати? Хто ж йото знає, що там сталося з Сергійком біля криниці…
— За дровником було темно… Може й справді тобі тільки примарилося? — нерішуче питає Славка.
— От бачиш, навіть і ти сумніваєшся, а ще хочеш, щоб Роман Петрович повірив!
— Та я не сумніваюсь… Тільки якось дивно воно вийшло.
— Знаєте що? Давайте почекаємо Томку, — переконливо шепоче Костик. — Тоді всі разом і надумаємо, що робити.
Сергійкові зараз не до самолюбства: справді, добре було б порадитися з рішучою, заповзятливою подругою. А вона ж от-от приїде.
— Славко! — закричав з веранди черговий по живому куточку. — Можна зозуленя вчорашніми макаронами годувати?
— Зажди, я зараз прийду! — відгукнувся Славка. — Так домовились, будемо чекати Томку?
Сергійко похмуро промовчав, і, не діждавшись відповіді, Славка побіг на веранду, де нетерпляче зойкало голодне зозуленя.
ДІД ЗАХАР ВИРУЧАЄ ХЛОПЦІВ
Роман Петрович замислено крокував з кутка в куток. У дворі постукали.
— Ввійдіть!
До кімнати зайшов сумний, з перев'язаною щокою завгосп.
— Що це з вами, Оникію Степановичу?
— Зуб проклятущий замучив, — поскаржився той. — Ходив щойно до медпункту, там Галина Григорівна вже на нього свої обценьки варить — рватиме.
— Страшно?
— Страшно… — признався завгосп. — Ніби смерть моя надходить. Ось, Романе Петровичу, підпишіть ці документи.
Роман Петрович підписав папери і побажав Оникієві Степановичу якомога швидше позбавитись навісного зуба.
— Трохи не забув, — обернувся вже з порога завгосп. — Не спав я цієї ночі, і здалося мені, вже перед світанком, що ваші вихованці по табору блукали.
— Хто саме? — насторожився роман Петрович.
— Хто саме — не розібрав: у голові джмелі гули від болю. Запитайте краще сторожа — мені і його голос почувся.
— Перевірю. Спасибі, що сказали.
Згодом Роман Петрович викликав до себе сторожа.
Дід Захар ввічливо привітався, дбайливо витер біля порога ноги і, поклавши на ріжок столу кашкет, обережно сів на стілець.
— Кликали, товаришу начальник?
— Кликав, Захаре Івановичу. Що у вас там сьогодні, перед світанком, за гомін був?
— То ж, мабуть, тоді, як дівчатка ящірок налякались?
— Та ні, після того. Кажуть, якісь хлоп'ята по табору вешталися? Неподобство!
— Хлоп'ята? Щось не пригадую… А-а, виходили, правда, із спальні двоє чи троє — живіт заболів, за вечерею перестаралися, — засміявся сторож. — Ну, погомоніли зі мною хвилину і назад повернулися. А так — не турбуйтеся, все було благополучно, можете мені повірити.
— Ну що ж, тим краще. Я не затримую вас більше, Захаре Івановичу.
Дід Захар підвівся, пригладив на голові кучму і потягнувся рукою за своїм кашкетом.
— У вас жук на руці, — зауважив раптом Роман Петрович, приглядаючись до дідової руки.
— Де? Та ні, товаришу начальник, то така кумедна бородавка, — засміявся сторож, опускаючи руку з кашкетом вниз. — Хто не гляне — всяк думає: жук.
— Схоже… дуже схоже…
Роман Петрович поліз до кишені і витяг порожнього портсигара.
— Ото досада! Чи не знайдеться у вас запалити?