— І навіщо ото вам панькатись зі мною? — невдоволено буркнув сторож. — Кажу ж — дряпина, загоїться й так.
Тимчасом Сергійко, Славка та Костик убралися в свої лицарські костюми і загнуздали «коней».
— Разюче видовище! — вигукнув товариш Орлов. Милуючись, він обійшов навколо і захоплено поторкав широку лопату бороди Іллі Муромця. — Молодці!
— Це нам дід Захар допоміг, — скромно визнали хлопці.
— Я вже бачу, що ваш дід Захар мастак по карнавальних справах. Клянусь Солов'єм-Розбійником — успіх буде нечуваний!
— Ну, гості дорогі, вам ніч спати, а мені сторожувати — нагадав дід Захар. — Та вже за одним рипом і манаття своє забирайте — у Віри Іванівни переховаєте.
— Ай справді, хлоп'ята, пора дати людині відпочити, — спохватився товариш Орлов. — До побачення, Захаре Івановичу, пробачте за турботу.
СЕРГІЙКО ОДЕРЖУЄ ЗАВДАННЯ
Старша піонервожата Віра Іванівна прийняла на схорону костюми.
— Тебе розшукував Віктор Михайлович, — сказала вона Сергійкові. — Піди до нього, він у піонерській кімнаті.
— Сергійку, здається, ти тутешній — так би мовити, «корінний мешканець»? — запитав вожатий, коли Сергійко прибіг до нього.
— Ага, — з гордістю кивнув головою Сергійко. — Я все життя прожив у Зубрівському лісництві, навіть народився тут!
— Чудово! — Віктор Михайлович розгорнув на столі карту Кленівського району. — Глянь сюди: цей кружечок — радгосп «Добробут». До нього буде кілометрів з двадцять п'ять…
— Так то ж шосейною, — зауважив Сергійко. — А навпрошки — і двадцяти не набереться.
— Правильно! Наступного тижня в нас намічено дводенний похід до цього радгоспу. Треба уточнити, де зручніше пройти: чи отут, понад річкою… — Віктор Михайлович провів тупим кіпцем олівця вздовж синьої хвилястої лінії, — чи, може, через оцю балочку?
— Через балочку ближче.
— Зате дорога значно гірша. Оцю відстань — від нашого табору до Яблунівського шляху — і треба буде розвідати. Ти зумієш зробити хоча б приблизну зйомку маршруту?
— Зумію! Зараз іти?
Віктор Михайлович глянув на годинник.
— До обіду лишилося близько двох годин. Тут кілометрів зо три буде… Встигнеш?
— Сто разів встигну!
— Треба взяти з собою ще одного товариша, який теж добре знає цей ліс.
— Я можу навіть двох взяти! Вони теж, як і я, корінні мешканці…
— Досить одного. Візьмеш Геннадія.
— Генку? — розчаровано протягнув Сергійко. — А я хотів…
— Візьмеш Гену, — спокійно, але наполегливо повторив вожатий. — Адже він теж «корінний мешканець». Ось тобі папір, олівець, компас і… — хвилинку повагавшись, Віктор Михайлович зняв з руки годинник. — Бери й годинник, відмітиш час переходу. Зрозумів завдання?
— Зрозумів, Вікторе Михайловичу! — браво виструнчився Сергійко і потягнувся рукою до неіснуючого козирка своєї тюбетейки.
— Ну, то рушайте і не запізнюйтесь на обід.
ЗУСТРІЧ У ЛІСІ
Генка-вітряк одразу ж почав канючити компас.
— Ну дай, Сергійку! Що тобі, шкода? Еге, шкода? У тебе ж оп годинник є!
— На мені лежить відповідальність за розвідку, тому компас повинен бути в мене, — невблаганно відказував Сергійко. — І взагалі, Генко, коли вже я взяв тебе з собою, то не мороч мені голови!
Але Генка не відчепився, доки не випросив компас. Після цього він почав спотикатись на кожному кроці, бо не зводив з компаса очей, ніби зроду його не бачив.
Пройшовши з півкілометра, Сергійко зміркував, що на Яблунівський шлях можна вийти ще й третьою дорогою — біля безверхого дуба, і що ця дорога буде либонь найближчою. Він вирвав із зошита аркуш паперу, перерізав надвоє олівець і, віддавши це Генці, звелів йому йти в напрямку безверхого дуба.
— Гляди ж, нікуди не відхиляйся, виходь просто на Яблунівський шлях. Коли прийдеш раніш від мене, то сядь і, не сходячи з місця, лічи хвилини. Зрозумів завдання?
— А як же я хвилини лічитиму? Годинник же в тебе, а не в мене!
— Як? Та дуже просто: полічив до шістдесяти і вже — хвилина! Ще раз полічив — друга! Що ж тут незрозумілого? І запам'ятай: не виконаєш завдання — навіки вітряком залишишся!
Генка гупнув себе кулаком в груди і пообіцяв не осоромитись.
Вони розійшлися.
Сергійко вже підходив. до балочки, куди чотири дні тому Славка водив показувати лисячу нору, коли несподівано в гущавині він зіткнувся з незнайомим довгов'язим чоловіком з плескатим обличчям і білястим, як мочало, волоссям.