Незнайомий стояв непорушно, заклавши руки в кишені, і байдуже поглядав поверх Сергійкової голови.
Хлопець мовчки обминув його, а відійшовши — озирнувся. Довгов'язий спідлоба стежив за ним важким, недобрим поглядом.
Сергійко насторожився. Що то за один, і чого йому тут треба? Ніде раніше — ні в Зубрівському лісництв:, ні в Лисичках, ні в таборі — він не зустрічав цього неприємного чоловіка.
Коли б Сергійко зараз був вільним, то нишком вернувся б і простежив, що той робить у лісі. Та нічого не вдієш — треба виконувати завдання…
Але думка про довгов'язого так непокоїла, що Сергійко зупинився. Невже Віктор Михайлович не зрозуміє і не пробачить затримки? Маршрут він зніме і по обіді, а зараз — просто несила залишати позад себе, у своєму лісі, таку підозрілу особу!
Хлопець, ховаючись за кущами, нишком повернувся назад.
Невідомий все ще стояв на тому самому місці, видно до чогось прислухаючись. Потім поволі рушив у напрямку балочки. Сергійко обережно просувався за ним.
Злодійкувато озирнувшись, довгов'язий спинився над балочкою і стиха свиснув. У відповідь знизу почувся такий же тихий, короткий посвист. Довгов'язий ще раз озирнувся на всі боки і почав спускатись.
Виходить недаремно Сергійко облишив свою розвідку і почав стежити за цим типом! Тепер уже ні в якому разі не можна йти звідси, не довідавшись, з ким і для чого зустрічається в лісі довгов'язий.
І Сергійко, мов ящірка, прошмигнув порослим схилом вниз. Жоден сухий сучок не тріснув, жодна гілочка не ворухнулась.
НЕСПОДІВАНЕ ВІДКРИТТЯ
— Довелося відважитись, — почув Сергійко приглушений і якийсь дивно-знайомий голос. — До ночі чекати було небезпечно.
— Ну?! — хрипко видихнув другий. — Знайшли?
— Знайшов. Ось вони, ці папери.
— Ага!!! Дайте сюди!
— Не дуже поспішай і не рви з рук, — огризнувся перший голос. — Вони будуть у мене.
— По якому праву?
— По такому! Бач, віддай йому папери, а тоді шукай вітра в полі. Нема дурних! Папери будуть у мене, так буде надійніше. Все одно тепер уже будемо до кінця разом. Туди я більше не повернуся.
— Гаразд, — сердито буркнув другий. — А що у вас там вийшло? Знову ті чортенята?
— Ні, на цей раз — гірше: начальник щось запідозрив і, мені здається, за мною стежать. Я зумів непомітно для них вибратись з помешкання і спуститись у Вовчу криницю.
При цих словах Сергійкове серце так стуконуло в грудях, що він схопився за нього рукою.
— Вдень? Як же ви сміли так рискувати?!
— А що було робити? Я боявся арешту. Наше щастя, що ми встигли розібрати в криниці завалу, і я зміг швидко знайти місце і відкопати цей пакет.
— Ніхто не помітив, як ви виходили з табору?
— Здається, ніхто. Я навіть встиг зробити ще одну важливу справу: домовився з шофером. Сьогодні, о четвертій годині, до умовленого місця за нами під'їде машина. Все-таки — це краще, ніж шмагати пішки, а поїздом тепер, коли мене, напевне, впізнали, їхати небезпечно.
— Що за машина?
— Грузовик.
— Чия? Де знайшли?
— Випадково, на шосе.
— Номер?
— МО 16–24.
— Не підведе?
— Хлопчина на вигляд надійний… Пообіцяв йому добрячу плату.
— Тоді нічого марнувати час, треба звідсіля забиратись. Машину чекатимемо на місці.
Кущі затріщали… Сергійко затамував подих. Близько-близько від нього пройшло двоє, і хлопець мало не скрикнув від несподіванки: слідом за довгов'язим, зсутулившись, ішов сторож піонертабору — дід Захар…
От тобі й дід Захар!.. Хто ж він такий?
Але роздумувати не було часу. Як бути? Побігти назад до табору і повідомити Романа Петровича? Вони встигнуть зникнути, бач, уже й машину домовили… Ні, тепер уже доведеться самому стежити за ними доти, доки це буде потрібно!
Сергійко похапцем черкнув на клаптику паперу кілька слів, наколов записку на сучок, заломив гілочку глоду вершечком у тому напрямку, куди подалися ті двоє, і вже без усякого вагання пішов назирці за злочинцями.
А що вони — злочинці, хлопець більше не сумнівався.
Розділ IV
ТОМКА ПРИЇХАЛА
НЕСПОКІЙНА ПАСАЖИРКА
— Через сорок хвилин — станція Зубри, — радісно повідомив провідник, згортаючи і виносячи з купе Томчину постіль.
Радість його була небезпідставна: нарешті він позбавиться цієї неможливої пасажирки! На свою голову при відправці поїзда з Москви пообіцяв він її батькові в повній цілості доставити дівчинку до станції Зубри і з рук до рук передати громадянинові, який назве себе Петром Трохимовичем Дяченком.