Звісно, коли б сивовусий, статечний провідник знав, що за золото оце зеленооке, непосидюще дівча, він нізащо в світі не дав би такої обіцянки. Де ж це видано, щоб такій поважній людині доводилося мало не на кожній зупинці вискакувати з поїзда і, мов хлопчиськові, бігати по перону, заганяючи Томку в вагон!
— І чого ви турбуєтесь? — дивувалася Томка. — Ну чого б я мала відставати? Мені ж самій треба якнайшвидше бути в Зубрах! Що? Зупинки короткі? Ото диво, так я ж і на ходу вскочити можу!
Провідникові аж світ в очах розвиднівся, колії поїзд став підходити до тих довгожданих Зубрів.
Ну звичайно, Томка, вивернувшись з-за спини провідника, ще на ходу вискочила з вагона, метнулась по перону і з радісним вигуком повисла на шиї у чоловіка в синьому шоферському комбінезоні.
Провідник виніс із свого купе Томчин чемодан і підійшов до них.
— Пробачте, громадянине, ви ж хто будете?
— Дяченко, — прохрипів він, задихаючись у Томчиних обіймах.
— Петро Трохимович? Дуже радий! Дозвольте вам передати оцю пасажирочку з її чемоданом.
Провідник ще раз щиро, від душі, повторив «дуже радий!» і побіг доганяти свій вагон.
Бажаючи зробити хлоп'ятам приємну несподіванку, Петро Трохимович сам зустрів Томку і привіз її додому, в лісництво. Там уже нетерпляче чекала на гостю Марія Семенівна. Томка хотіла негайно ж вирушити до табору на побачення з друзями, але дбайлива господиня примусила дівчинку як слід підкріпитися з дороги і лягти відпочити.
Зате, прокинувшись, Томка не захотіла гаяти жодної хвилини. Даремно Марія Семенівна вмовляла зачекати, поки повернеться з рейсу Петро Трохимович і машиною відвезе її до самого табору. Томка заявила, що дорога до Вовчої криниці їй добре відома, бо ж минулого літа вона аж двічі там була. А коли табір побудовано на цьому місці, то треба бути зовсім безголовою, щоб заблудитись! Далеко? Та це ж — тьху! — а не віддаль! Он у них в тайзі…
Гукнувши з собою Сергійкового улюбленця Галаса, Томка з радісним хвилюванням вирушила в дорогу.
ПО ДОРОЗІ ДО ТАБОРУ
— Здрастуй, ліс! Любий, затишний український ліс, в якому не можна спіймати навіть вовка!
— Як здоров'я, дідусю? — плеще Томка рукою по шершавому стовбурі дуба. — Уклін тобі від сибірського кедра!
Дівчинка, сміючись, закидає на гнучку гілку молоденької яблуньки вінок з материнки. — Як же ти виросла, подружко!
Уквітчана гілка привітно киває у відповідь веселій сибірячці: «Виросла, нівроку, і ти, сестричко!»
Тепер уже зовсім скоро вона зустрінеться з своїми зубрівськими друзями. Ото цікаво було б непомітно підійти: «Добрий день, що поробляєте?» Ніби не рік тому, а лише вчора вони бачилися востаннє. Костик, напевне, з несподіванки засоромиться і закліпає очима; Славка посміхнеться на все своє широке, мов рум'яний млинець, обличчя, а Сергійко, як завжди, замахає руками, закричить, почне хвастатись…
«А розкажіть-но мені…» почне Томка… Або ні, спершу вона сама розповість їм про Москву, про виставку, пре безліч цікавих новин, які так і рвуться з душі назовні.
Так, мріючи про зустріч, милуючись лісом, розмовляючи з Галасом, Томка пройшла більшу частину дороги. На Яблунівському шляху вона звернула увагу на хлопця років дванадцяти, що самітно сидів на обочині. Галас замахав хвостом і підбіг до хлопчини привітатись, і тоді Томка впізнала лісникового Генку.
— Генко, здоров! — зраділа вона.
Генка мотнув у відповідь головою, але нічого не відказав, тільки черкнув паличкою по землі. Томка підійшла ближче і здивовано спинилася: земля навколо Генки була почеркана цими незрозумілими рисками, а сам він з якимсь телячим виразом дивився кудись у простір і повільно ворушив губами. На Генчиних грудях теліпався компас.
— Що ти тут робиш?
— Сім… вісім… дев'ять… — рівномірно шепотів Генка. — Десять… одинадцять…
— Нічого не розумію! — Томка нетерпляче поторсала його за плече. — Поясни, що ти шепочеш?
Генка відбуцнувся головою і продовжував лічити далі.
«Збожеволів, чи що? — розгубилась Томка. — Треба забрати його звідси і відвести до табору».
Вона рішуче сіпнула його за руку:
— Вставай, підеш зі мною.
— Не збивай! — з відчаєм загорлав Генка, вириваючи руку, і накреслив на землі ще одну риску.