14 серпня 1941 року.
М. Д. Коваль».
— Що це?! Вікторе Михайловичу, що не означає?
— Не знаю… Можливо, тут стався якийсь злочин… У всякому разі, листа цього я передам куди слід, а зараз наше завдання швидше розшукати Сергійка!
Сповнений хвилюючих здогадок, загін розсипався по лісі.
ШВИДШЕ!.. ШВИДШЕ!.
Приїхавши додому на обід, Петро Трохимович уже, звичайно, не застав Томку.
— Не витерпіла, побігла пішки, — засміялася Марія Семенівна. — Отака дзига! Ну, та минулого року вона часто сама мандрувала в лісі, думаю, тепер не заблудиться. Мабуть, там, у таборі, й лишилася, бо Галас тільки що повернувся сам. Ти вже надвечір під'їдь до них.
Марія Семенівна налила чоловікові в тарілку борщу і вийшла з каструлею на подвір'я, щоб погодувати собак. Галас, який після прогулянки солодко спав у будці, негайно виліз до своєї миски, і тоді хазяйка помітила блакитну Томчину хусточку, прив'язану до нашийника.
— Вісточка від Томки, — зраділа Марія Семенівна і, відв'язавши хусточку, дістала записку. — О, Сергійко пише! Що таке?.. Ой Петре, поглянь, що тут написано!..
Покинувши обідати, Петро Трохимович похапцем завів машину.
— Швидше, Петре, швидше! — квапила його перелякана Марія Семенівна.
На шосе Петро Трохимович наздогнав підводу з піонертабору.
— Товаришу Дяченко! — впізнавши машину з лісництва, закричав Роман Петрович. — Візьміть мене з собою!
Петро Трохимович загальмував, і начальник табору на ходу перескочив з візка в кабіну машини.
— Швидше! Мені негайно треба бачити майора з Комітету державної безпеки. І скажіть, ваш Сергійко додому не прибігав?
Петро Трохимович заперечливо хитнув головою і мовчки передав начальникові табору Сергійкову записку.
Розділ V
ПОРТФЕЛЬ ІНЖЕНЕРА КОВАЛЯ
ПОРАНЕНИЙ ЛЬОТЧИК
Залишмо ж тепер на деякий час наших друзів — Сергійка з Томкою — стежити за двома підозрілими людьми, начальника табору з Петром Трохимовичем поспішати до районного центра; загін — розшукувати в лісі Сергійка, і оглянімось назад, аж у провесінь 1943 року.
… Над Лисичками загорівся в повітрі підбитий радянський літак і, охоплений полум'ям, упав за селом, в Зубрівському лісі.
Через два дні хазяйка крайньої від лісу хати, старенька Ткаченчиха, знайшла під своєю повіткою непритомну людину в обгорілому комбінезоні. Це був льотчик з підбитого літака — Роман Мороз.
Йому пощастило: німці в Лисичках бували тільки наїздами, вони побоювались надто близького сусідства з лісом. Ткаченчиха ж жила в хаті сама. Вона забрала до себе молодого льотчика і почала його доглядати. Жодна жива душа на селі не знала, що в комірчині у старої хтось переховується.
Вона була йому мов мати. Матір'ю і звав її Роман, бо рідних своїх не пам'ятав: змалку лишився сиротою і зріс у дитячому будинку. І старенька щиро, як сина, полюбила лагідного, терплячого юнака. Роман швидко одужував.
Та одного разу Ткаченчиха повернулась з села дуже занепокоєна.
— Чогось наш поліцай Головня біля подвір'я крутиться… Чи не пронюхав чого? Не доведи господи в лапи до того фашистського собаки потрапити!
— Мабуть, мамо, пора вже мені до своїх пробиратися, — стривожився й Роман. — Виведіть мене, вночі в ліс, я й піду собі. Рани мої уже майже зовсім загоїлись.
— Краще, сину, ось як зробимо: завтра вдосвіта піду я сама до лісу, ніби по хмиз. Хто мене, стару, запідозрить? А я, може, потрібних людей розшукаю.
— Партизанів? — зрадів Роман. — Ви щось довідались про партизанів?
— Дещо довідалась, а про дещо догадалася… Шукатиму!
Вдосвіта Ткаченчиха замкнула Романа в хаті і пошкандибала до лісу. Цілий день він нетерпляче чекав її повернення. Вже надвечір почув обережне брязкання замка на дверях.
Хтось увійшов в сіни, рвучко відчинив двері Романової комірчини і…
Перед Романом опинився високий, червонопикий чоловік з круглою, як гарбуз, бритою головою.
Льотчик схопився за зброю. «Гість» сахнувся вбік, і Роман кинувся до розчинених дверей. На ґанку його збили з ніг два дужі поліцаї, обеззброїли і зв'язали.
— Не ждав? — злорадно хихикнув червонопикий. — Від Головні, голубчику, не сховаєшся!
Роман мовчки, опустивши голову, йшов поміж поліцаями. Він розумів, що загинув, і єдине, що міг тепер зробити, — це гідно, як личить радянській людині, зустріли смерть.