І тебе не забуду, чудний, упертий хлопчиську, Сергійку-їжачок, хоч ми з тобою і посварилися!.. Ваша Томка з Боготола».
Сергійко згорнув записку і заховав у кишеню. Потім підійшов до криниці і вкинув туди порожню пляшку.
— Як ти гадаєш, нагорить нам дома за те, що ми зникли чи ні? — лукаво, наче нічого не помітивши, запитала Томка.
— Ой-ой-ой! — спохватився Сергійко. — Ще й як нагорить!
Вони похапцем змотали мотузок, взялися за руки і побігли додому. Дорога була далека, їсти хотілось страшенно: негідник Галас украв з торбини всю їжу. Але все ж було чогось надзвичайно весело!
— Все-таки… Як ти знайшла Вовчу криницю? — не витримав Сергійко.
— У мене була ваша карта! — призналася Томка. — Я довго шукала дорогу. Пам'ятаєш, я цілий день пробула в лісі, тоді ще на мене розсердилась Марія Семенівна… Саме тоді я й знайшла її. А сьогодні ранком помітила, що ти зник, і догадалась, куди ти пішов. І добре, що догадалась, бо ти б там і досі сидів «замінований».
Сергійко густо почервонів, глянув на Томку, і обоє голосно зареготали.
СПОГАДИ ПЕТРА ТРОХИМОВИЧА
Вечірній вітерець вщерть напоєний терпкими пахощами лісу. А ліс, мовчазний і таємничий, тепло дихає, обхопивши суцільною стіною невелике Зубрівське лісництво…
Завтра вранці Томка їде.
А зараз — незвичайно тиха, сидить вона поруч з хлоп'ятами на широкій дубовій колоді і очей не зводить з Петра Трохимовича. А він, втупивши погляд у темну, зубчасту стіну лісу, ніби бачачи там щось йому одному зрозуміле, тихо розповідає:
— Нерівним і тяжким був тоді бій. Загинув командир танка — лейтенант Мухтаров, загинув радист, і важко поранило в голову баштового стрільця — твого, Тамаро, батька. А танк наш горів…
У напруженій тиші поривчасто зітхнув Сергійко.
— Здавалось, загибель була неминучою… Тоді Максим заскреготів зубами від болю та люті і каже до мене: «Вибирайся, Петре, повзи, може хоч ти зостанешся живим… А мені ти вже однаково не допоможеш…»
Не знаю… Може й були такі падлюки, що, рятуючи свою шкуру, кидали товариша на загибель… Напевне, були, але я таких, правду кажучи, не бачив.
Виволік я Максима з танка, — і досі дивуюсь, як тоді нас не підстрелили фашисти, — взяв його собі на спину і поповз. Не легка справа — тягти на собі такого богатиря! — посміхнувся Петро Трохимович. — Упаду з ним у воронку від снаряда, відпочину трохи і далі повзу, до іншої воронки. Коли ж біда трапилась: поранило мене… Прийшов до пам'яті — ніч; стрілянина кудись убік відійшла, а мене тягне на собі Максим.
«Чи ти збожеволів? — кажу до нього. — Покинь мене, ти ж сам кров'ю спливаєш!» — «Мовчи… — стогне він. — Мовчи, а то…» і падає непритомний у землю лицем.
А далі пішло так: Максим знепритомніє — я його тягну, я упаду — Максим мене підтягує. Доповзли; підібрали нас санітари.
Отак і врятувала нас дружба наша!..
У зелених Томчиних очах тремтить гаряча сльозинка. Сергійко заглядає Томці в обличчя і тихенько стискає її подряпану, в сосновій смолі долоню…
«Я Ж ТАМ БАЧИВ СТРІЛУ!»
Семафор відкрито. На пероні зчиняється метушня. Марія Семенівна востаннє силкується щільніше закрити, туго напакований Томчин чемодан, — недаремно ж вона вчора цілий день пекла-смажила! — а він ніяк не закривається. Хлоп'ята схвильовано обступають подругу. Петро Трохимович перевіряє, чи на місці Томчин квиток. Поїзд наближається.
— Томко! — несподівано скрикує Сергійко. — Томко, а стріла?!
— Яка стріла? — дивується дівчинка.
— У Вовчій криниці! Я ж там бачив видряпану в стіні стрілу! І лопату…
— Чого ж ти мені тоді нічого не сказав? — хвилюється Томка.
— Я тоді як упав у ту прокляту яму, то про все й забув… та ще пляшка твоя…
— Стріла й лопата? — вражено перепитує Костик.
— Там щось закопано! — впевнено говорить Славка.
— Ой хлопці!.. Як шкода, що я вже їду… Ну, як же бути?
— А ми туди спустимось, — заспокоюють Томку друзі. — Ми тепер уже все як слід обдивимось.
— З криниці не виліземо, доки не знайдемо! — запевняє Сергійко.
— І напишемо тобі в Боготол, — додає Костик і соромливо посміхається. — Добре?
Поїзд зупиняється. З вагона вискакує засмаглий, чорний, мов негр, дядько Максим. Усі кидаються до нього.
Поїзд у Зубрах стоїть усього три хвилини. Не встигли як слід поздоровкатись, не встигли попрощатись, — мало не забули Томчиного чемодана, — як поїзд рушив з місця і почав набирати швидкість.