З розчиненого у вагоні вікна висувається Томчина рука з білою хусточкою, і вже ледь чутно доноситься її голос:
— Обов'язково, чуєте? Обов'язково розвідайте таємницю Вовчої криниці!
— О-бо-в'яз-ко-во!!! — дружно гукають хлоп'ята і, спинившись в кінці перону, трошки сумно дивляться вслід…
Розділ II
ПІОНЕРСЬКИЙ ТАБІР
СТАРИЙ ЖУРНАЛ
Приміський, або, як його частіше звуть, дачний поїзд, голосно постукуючи колесами, діловито котив сталевою стежкою свої зелені, натруджені вагони.
В крайньому купе одного з вагонів, на лаві, схилившись у куток, дрімала молода, зморена духотою жінка, її маленька донька розгорнула на столику старий, пошарпаний журнал і з нудьги розфарбовувала кольоровим олівцем кучерявих піонерів, намальованих у журналі. По другий бік столика, навпроти дівчинки, заплющивши очі, відкинувся на спинку сидіння чоловік років тридцяти шести, з приємним смуглявим обличчям і білою смужкою шраму на скроні. Він, мабуть, не спав, бо густі, темні брови його ледь помітно здригалися, а куточки міцно стулених губів іноді торкала стримана усмішка.
На якійсь зупинці поїзд так струсонув вагонами, що смуглявий чоловік стиха охнув, розплющив очі і зніяковіло потер рукою потилицю.
Дівчинка, що вже встигла наділити всіх журнальних піонерів пишними синіми вусами, глянула на свого сусіда і засміялася. Чоловік теж посміхнувся до неї і заглянув у журнал. Розвусачені піонери йому, видно, сподобалися, бо він зацікавлено хмикнув і потягнув журнал ближче до себе.
Підбадьорена увагою до своєї майстерності, дівчинка вирішила домалювати своїм «жертвам» ще й бороди, але чоловік легенько одвів її руку з олівцем і заходився уважно читати.
— Слухай, дитино, це твій журнал?
— Мій, — поважно кивнула вона головою.
— А чи не можеш ти мені його подарувати?
— Вам, товаришу, певно, щось загорнути треба? — запитала мати дівчинки, прокинувшись від струсу вагона і прислухаючись до їхньої розмови. — Так я вам чисту газетку дам.
— Дякую, але мене цікавить саме цей журнал, власне, оця сторінка. Хороша стаття про роботу піонерського табору, а я, розумієте, зараз працюю в піонертаборі, і журнал мені згодився б…
— Ну, звичайно, візьміть! Маринко, віддай дяді журнал!
Маринка примхливо надула пухкі губенята: бач, який хитрий дядя, — дивився, дивився та й випросив… Але вона відразу заспокоїлась, бо «хитрий дядя» дістав з жовтого скрипучого портфеля новенький зошит, олівець, гумку і подав їй усе це багатство.
— Отут, Маринко, і малюй собі, що хочеш, а я візьму журнал. Згода?
Ще б пак! Маринці навіть зробилося трошки шкода дядю за такий явно невигідний для нього обмін.
— Станція Зубри! — оголосила провідниця. — Громадяни, кому до станції Зубри?
Маринчин сусід похапцем підвівся, захопив журнал у портфель, попрощався і вийшов з вагона.
ПРОПАЖА
Станція була невелика і малолюдна. Приїжджий озирнувся на всі боки і підійшов до чергового по вокзалу.
— Добрий день! Не було тут завгоспа з нашого табору?
— А-а, Роман Петрович! З Києва? Привіт, привіт, — чемно привітався залізничник. — Були тут ваші, — вантаж для табору одержували. З годину як назад поїхали, на вас сьогодні не сподівалися.
— Поспішили, — з легкою досадою промовив Роман Петрович. — Доведеться пішки йти.
— А ви на шлях вийдіть, до Лисичок якась машина напевне трапиться, — порадив черговий. — А то навпрошки, ліском. Навпрошки кілометрів з вісім, не більше буде.
— Що ж, можна й навпрошки, дорога відома…
Повз них млявою ходою прочовгав високий громадянин з невиразним плескатим обличчям і скоса, уважно оглянув Романа Петровича.
На шляху попутної машини не трапилося. І Роман Петрович повернув до лісу. Зрештою, нема чого жалкувати: на дорозі он яка пилюка!
Зате він з насолодою вдихнув запашну лісову прохолоду. Та це ж справжня розкіш після вагонної задухи пройтися вузькою, покрученою стежинкою поміж буйних кущів ліщини; зірвати з дуплястої кислиці маленьке, пронизливо-кисле яблучко; помилуватись розбризканими в траві кружальцями сироїжок — червоними, жовтими, зеленкуватоблакитними…
У лісі, на самоті, зникає втома, забувається рання сивина в скронях, а цілюще, мов казкова жива вода, повітря по-юнацькому гарячить кров.
— Гей! Держись! — Роман Петрович з розгону перемахнув широкий рівчак. — Є ще порох в порохівниці! — задоволено визнав він і оглянувся назад: йому здалося, що за деревами мелькнула якась постать.