Марко думав по-своєму. І в них тепер жнива. Мабуть і в них беруть бідняків до війська. Які ж вони вороги для Марка? Ось тут справжні вороги: хоч прикажчики та пани, пристав, урядник, багачі — хоч німці вони, хоч росіяни, чи українці.
Згадав Океану — серце стиснулося, ніби хто холодною рукою вхопив. Невеселий пішов до Ганни. Просить її, щоб узяла До себе дочку.
Глянув Марко на степ. На панських токах скирти хліба по сто саженів завдовжки. Увесь хліб зібрали з, поля. А в багатьох селян урожай ще на полях, у копах. Завтра йти по мобілізації. Сьогодні вони всю ніч возитимуть. Молотитимуть уже старі жінки та діти.
Настала темна й задушлива ніч. Глупої ночі, до перших півнів, забив дзвін на сполох. Часто й дзвінко гула мідь. Пожежа! У пана пожежа. І все-таки моторошно. На токах скирти хліба й соломи. На порох усе займеться, і нічим тоді не загасити. Вибігли люди, а відійти од хат бояться. Дивись, у них спалахне. Бачать, у пана горять стайні, а в полі палахкотить хліб.
Напівроздягнений вискочив з хати Марко і кинувся до конюшні. Там Змій, там кабардинські й арабські швидкі скакуни, багато лошат. Рятувати треба. І не тому, що це панське добро. Коні! Він їх викохав, ночей недосипляв, доглядав маленьких, коли вони щойно з’явилися на світ.
Разом з іншими конюхами Марко встиг вивести усіх коней з племінної стайні. В робочій стайні багато коней загинуло.
Дуже обпекло Марка. Спина вкрилася пухирями.
На подвір’я прибіг старий Шнейдер і урядник, злий німець, як його звали, кровопивець. Ще з дня загибелі Едуарда урядник затаїв злість на Марка і тепер, не розібравшись що й до чого, вдарив його нагаєм по обпаленій спині.
Та собі на горе це зробив. Важкий кулак Марка опустився на голову урядника, той одлетів на три сажні. Решту зробили інші. Урядника вбили його ж шаблею.
З цього й почалося. Люди перестали гасити пожежу. Прикажчики, стражники і управляючий заховалися в конторі. Та їх теж не минула кара. За все спокутували сповна.
Марко не був при цьому. У нього страшенно боліло попечене тіло, і він одразу пішов додому. Ганна й сусідка заходилися лікувати його.
Не знав Марко й того, що робітники маєтку дісталися й до Шнейдера, та їх зустріли пострілами. Коли трохи все вгамувалося, Шнейдер із сім’єю під охороною помчав у місто на недавно купленому автомобілі.
Опівдні на дорозі знялася курява — до маєтку мчав з двома десятками козаків пристав.
Ті, хто чекав на розправу за вбивство урядника та інших, втекли у плавні.
Марко лежав на ліжку долілиць; спина горіла, він весь час просив води.
Знав Марко, не простять йому, що він перший ударив урядника. На світанку покликав Ганну і передав їй гроші.
— Не дивуйся, що в мене стільки грошей. Це я скарб знайшов. Візьми їх. Знаю, не полишиш хрещену. Тепер у неї, крім тебе, нікого не буде. Мені не жити. Уб’ють. Вчи Оксану. На лікарку вчи. А ти, доню, слухайся хрещену матір. Багато чого треба навчитися, багато про що треба дізнатися. І мене та покійну матір не забувай.
Тільки-но Ганна сховала гроші, як до кімнати вдерлися козаки.
Пристав заарештував ще п’ятьох чоловік, яких запідозрив у бунті. Били всіх. Тільки Марка не чіпали. Не тому, що жаліли його, — боялися.
Ніби й не було на світі шістьох робітників. Повезли їх у місто — і ні чутки, ні листа. Тільки через рік повернувся один із арештованих, розповів Ганні, що їх довго тримали в тюрмі, а тоді погнали на позиції. За тиждень Марка вбили. Згинули й інші. Тільки Федір Калько лишився живий, та й той без ноги.
А невдовзі Ганна дізналася, що її чоловіка вбито десь у Галичині.
Плакала, тужила весь час Оксана за коханим татком. Побивалася Ганна за чоловіком і Марком, а життя йшло…
У місті
1915 року пани переїхали до Олександровська. Тут у них був великий будинок. Онук і онучка вчилися. Стара пані взяла з собою Ганну — тільки вона могла їй догодити. Ганна забрала Оксану.
Дванадцять сповнилося Оксані. Дівчина була струнка, як степовий колосочок, вродою схожа на матір, а смаглява, як батько. Дивиться, було, на неї Ганна і тяжко зітхає. Як у тій пісні співається — дали батько-мати вроду, та долі-щастя не дали. Роботяща, до всього сама доходить, та найбільше любила читати. Вчити її треба, як заповідав Марко.
Восени пішла Ганна до гімназії просити, щоб прийняли її хрещеницю. Та директор гімназії, баронеса, і розмовляти не захотіла з покоївкою. Як це — прийняти в гімназію доньку конюха, до того ж — убивцю молодого Шнейдера і урядника?