— Трохи знаю на бандурі і піаніно. Скажи, Людо, а хто ще з наших учениць любить пісні?
— Таких багато.
— А що якби організувати хор?
Відтоді до Оксани частенько підходили молодші дівчата і старшокласниці. Після уроків вони лишалися на репетицію і, нарешті, попросили Іллю Івановича, щоб дозволив їм влаштувати концерт.
Хор вивчив кілька українських і російських пісень і дві пісні — італійською мовою. Були й сольні виступи — гра на піаніно та бандурі.
У вестибюлі гімназії повісили велику об’яву, всіх запрошували на музично-художній вечір, що мав відбутися в суботу на початку лютого.
На вечір прийшли не тільки гімназистки, а й їхні матері,батьки, вчителі, на почесних місцях сіли працівники ревкому і штабу.
Ольга Іванівна бачила, як хвилюється Оксана, але дівчина намагалася вдати, ніби це звичайна для неї справа.
— Вивчили «Інтернаціонал»? — спитав Петро Григорович.
— Авжеж, вивчили. Співаємо «Заповіт» Тараса Шевченка і «Вихри враждебные».
Звичайно, Оксана не розповіла Петрові Григоровичу, що довелося виключити з хору кількох дівчат, які заперечували проти революційних пісень. І це була перша перемога Оксани у відкритому зіткненні з ворожими їй людьми.
Завіса розсунулася. На підвищенні вишикувався хор. Біля піаніно сиділа Ольга Іванівна. Наперед вийшла Оксана і дзвінко сказала:
— Пропоную усім встати і вислухати «Інтернаціонал».
Представники штабу і ревкому підтримали хор, і вийшло так, ніби в залі всі співали.
Коли заспівали «Заповіт», знов усі підвелися. Дехто співав на повний голос. Після того як виконали пісню революціонерів «Вихри враждебные», в залі голосно заплескали. Оксана бачила, що аплодують деякі гімназистки, працівники ревкому і штабу, вчителі. Решті слухачів усе нове було вороже.
В другому відділі виконувалися пісні українською та російською мовами. Оксана виконала свою улюблену пісню про брата і сестру. Дівчині довелося проспівати ще кілька українських пісень. Глядачі ніяк не хотіли її відпускати, вимагали ще і ще пісень. Оксана вкладала у спів свої почуття, її голос полонив усіх чистотою і легкістю.
Потім танцювали. Кожен виступ викликав гучні оплески.
Концерт закінчився. І тоді підвівся Петро Григорович.
— Від імені ревкому і воїнів-червоногвардійців, — сказав він, — складаємо подяку всім виконавцям, і особливо тій, хто організував цей хор, — учениці гімназії, дочці батрака, Оксані Толок. От воно наше пролетарське керівництво. Запрошуемо вас дати концерт для червоногвардійців нашого міста.
Після концерту до Оксани підійшла Ольга Іванівна, тітка Ганна — поздоровили зніяковілу і радісну Оксану з успіхом.
Незабаром до хору приєднались і старшокласники чоловічої гімназії. Хор щонеділі виступав у театрі або на заводах.
Похід степом
У місті неспокійно, на вулицях та базарах стало тихо, люди сторожко озиралися, швидко кінчали справи і поспіхом ішли собі.
З'явилося багато невідомих людей, явно військових, хоч і не у військовій формі. Це вони принесли перші звістки про те, що в Києві сидить гетьман усієї України і що з заходу суне сила-силенна німців та австрійців. Червона Армія відступає, скрізь убивають більшовиків.
Засідання ревкому разом із штабом частин Червоної гвардії було призначено на п’яту годину вечора. Ольга Іванівна збиралася трохи відпочити, але з ревкому подзвонив Сергій Петрович і попросив негайно прийти, — засідання мали почати раніше.
— Оксано, ходімо зі мною, допоможеш мені, я погано себе почуваю, — сказала Ольга Іванівна, одягаючись.
Холодно. В місті багато хворих на іспанку.
У просторій залі ревкому зібралися майже всі, кого викликали. Голосно розмовляли, багато курили. Над головами висів синюватий серпанок диму.
Сергій Петрович постукав по столу олівцем.
— Товариші! Українська буржуазія домовилася з кайзерівською Німеччиною і віддала їй на відкуп Україну. Німецькі війська разом із військами української буржуазії наступають і, очевидно, скоро будуть тут. Треба негайно готуватися до виїзду. Нас тут всього понад сто чоловік, комуністів і червоногвардійців небагато. Дехто залишиться тут у підпіллі. Решті ж, на мій погляд, треба дістатися якогось промислового міста, там легше переховуватися. Пропоную виїхати до Одеси. Як ви гадаєте?
Сперечалися довго. Нарешті вирішили поїхати вниз по Дніпру до Каховки, а звідти податися на Миколаїв чи Одесу.
— ІЗ собою брати тільки найнеобхідніше, доведеться багато йти пішки. Збираємося на пристані о дев'ятій. Зараз сьома. Капітане, — звернувся Сергій Петрович до чоловіка в матроському костюмі, — у вас на пароплаві все гаразд?