І все ж вона ніяковіла від пильних професорових поглядів. А то Оксана вже давно розповіла б йому про свою знахідку. Слухаючи лекції Непийводи, дівчина часто згадувала про неї. А розповісти не наважувалася.
Та минав час, глибше й глибше відкривалася Оксані історія рідного краю, все більшою ставала певність, що треба розповісти про скарб. Оксана згадала, що в книзі, крім записів запорожців, були сторінки, написані іншими мовами. Може, там щось важливе?
Думаючи про скарб, Оксана, на свій подив, не могла пригадати, які ще речі там були. Вона ясно пам’ятала кадібець з грошима, казан, яким прикривала людський череп, рушницю й шаблю, а інше пам’ять не втримала.
Чи зберігся той скарб? Чи не краще спершу самій поїхати до Земного Байраку, спуститися в печеру і впевнитися, що все на місці, а потім уже розповісти? Але як вона прибере каміння, що закриває вхід до сховища?
Може, так і не наважилася б Оксана підійти до професора, коли б сам він на лекції не згадав про скарби запорожців.
— Є немало легенд про запорозькі скарби, — сказав Непийвода, — про забиті овечою вовною криниці, в яких сховані скарби. Нерідко розповідають про закопані в плавнях величезні багатства січовиків, але здебільшого це тільки легенди.
— Ні, є такий скарб! — не втрималась Оксана.
Легкий шум і здивування серед студентів не так збентежили Оксану, як пильний погляд професора.
— Очевидно, у вас є серйозні причини, щоб порушити лекцію? — сказав Володимир Петрович. — Розповісте мені про них під час перерви.
Оксана спаленіла. Мало не розплакалася від сорому за свою нестриманість. Нарешті лекція закінчилась, дівчина хотіла швидше вийти з аудиторії, але професор зупинив її.
— Тепер я до ваших послуг, товаришко Толок. Розкажіть мені про свої міркування щодо можливості знахідок запорозьких скарбів.
— Я порушила хід занять і дуже прошу вибачити мені. Але я сказала це при всіх і, думаю, буде краще, коли всі, хто чув мої слова, дізнаються, про що я хотіла сказати.
І тоді Оксана розповіла, як у дитинстві знайшла скарб у печері, показала своє намисто — воно ж із того скарбу.
— Он воно що! — несподівано вигукнув професор. — А я весь час думаю, звідки у вас ці чотки!
— Які чотки? — здивувалася Оксана.
— Та ці ж, які ви носите замість намиста! Це старовинні чотки з бірюзи, можливо, персидської або арабської роботи, вони були поширені на сході, в мусульман. Он воно що! А я все думаю, хто так майстерно підробив скло. Тепер усе зрозуміло. В найближчі дні поїдемо до Зеленого Байраку і заберемо скарб. — Професор дістав карту Придніпров’я. — А покажіть-но, де це село.
Оксана відшукала село Зелений Байрак:
— Ось воно. Отут був маєток Шнейдерів, а тут байрак. Непийвода сидів замислившись, а потім промовив:
— Боюся тільки, що того скарбу вже немає. Та нехай усе пропаде, найважливіше це книга. А втім, усе важливо. Отже, їдемо. Кого візьмемо?
І вони заходилися обмірковувати склад майбутньої експедиції.
Знов у Зеленому Байраці
З туману, що навис над Дніпром, народжувався погожий осінній день. У плавнях уже почало жовкнути листя верб і осокорів. Сіра гладінь древньої ріки тьмяно поблискувала. На південь, з рідного краю, перелітали зграйки качок і гусей.
Як сходило сонце, Оксана вийшла на верхню палубу, сіла біля самого борту і задивилася на береги, що повільно пливли з обох боків. Зрідка її погляд зупинявся на самітному човні рибалки або стежив за чайками, що пролітали над водою.
Професор покликав її снідати, і Оксана знехотя відірвалась од своїх думок. Багато що згадалося їй на дніпровському привіллі, але дівчина нічого не сказала ні професорові, ні товаришам. До пристані Зелений Байрак причалили опівдні.
На березі їх уже чекали. Не встигла Оксана роздивитись рідні місця, як віз зупинився біля колишнього панського будинку, де тепер була контора і жили робітники. До експедиції приєдналися двоє робітників, і всі рушили парком до скіфської могили.
За ці роки парк змінився, місцями став густіший, подекуди з’явилися галяви. Скіфська могила геть заросла акаціями.
Стара акація, до якої Оксана колись прив’язувала вірьовку, спускаючись у печеру, стояла, наче мати серед дітей, і, ніби матір, берегла їх. За нею височів кам’яний воїн і так само дивився на схід сліпими Очима. І як тоді, дуже пахло чебрецем та полином.