Оксана наполягла, що перша спуститься в печеру. Хлопці-студенти страхували її. От і майданчик з плитою. Вузький прохід між плитою і входом. Той самий дух звіриного лігва, тільки лисиць немає.
Сіпнувши канат Оксана дала знати, що вже в печері. Невдовзі, крекчучи і сопучи, спустився професор, а за ним два студенти. Робітники спустили ліхтарі й акумулятори. Увімкнули два ліхтарі. В печері стало світло. Оксана оглянулася.
Все як було. Ці камені поклав батько. За ними в маленькій печері — скарб.
Разом відкотили каміння, Оксана освітила вхід у лаз і мимоволі скрикнула: вузька щілина була порожня, трохи далі височіла кам’яна стіна. Ні, помилки не може бути. Більше ніде в печері немає такої купи каміння. Вкрали скарб? Але чому щілина така маленька? Вона була більша.
Підійшов занепокоєний професор.
— Обвалилася стеля, і камінь закрив лаз.
Насилу відсунули величезний камінь.
І тоді дівчина побачила, що все на місці. Професор узяв книгу і почав швидко гортати жовті сторінки.
— Пергамент! Написано по-польськи! Арабські записи. Ага! Нарешті! По-українські. Танцюра? Швайка? Постривайте! Так це ж дума про побратимів. Ні! Це записи про життя. Хтось із побратимів сам записывавший історію свого життя. А ось і каламар! — радісно вигукнув професор, зазирнувши десь у щілину. — Виносьте усе на світло!
Багато-багато років минуло відтоді, як чиїсь руки складали в печеру свою здобич. Тепер Оксана дбайливо виймала речі, обережно загортала їх у м’який папір і складала в ящик. Гроші зібрали в торбинку.
З великими труднощами витягли ящик нагору, довелося скинути в озеро плиту, щоб на майданчику один хтось міг сісти.
У великій кімнаті контори радгоспу до пізньої ночі розкладали скарб побратимів, заносили до списку, а коли всі, потомлені, поснули, Оксана вийшла на веранду і просиділа там до світанку.
Вранці скарб почали пакувати. Пароплав мав бути ввечері, тому не поспішали. По обіді Оксана пішла на могилу матері. Півники, що їх посадила вона з батьком, розрослися, вкрили землю навколо могили. А вербу хтось зрубав. Поплакала Оксана, згадуючи своїх рідних.
Хата, де вони жили, не збереглася, тільки де-не-де виднілися залишки підмурка. Задумавшись, дівчина знову повернулась в парк і не помітила, як дійшла до скіфської могили. Як у дитинстві, сіла на схилі могили і дихала на повні груди пахощами землі, чебрецю і полину.
Тихий погожий день. Прилетіла непосидюча синиця, щось неголосно защебетала Оксані і полетіла далі. З трави викотився їжак. Можливо, нащадок тих їжаків, що лякали колись дівчинку. Оксана, сумно всміхнувшись, стиха доторкнулася до тваринки; їжак одразу ж задріботів убік, навіть не згортаючись у колючий клубок, наче був певен, що йому не заподіють зла.
Надвечір виїхали. На пароплаві Оксана замислено сиділа біля поруччя. Підійшов професор.
— Оксано, — мовив, — я зробив такий висновок, правда, не остаточний. Найдорожче в скарбі, звичайно, книга. В ній охоплено досить великий проміжок часу. Це записи побратимів про похід на теперішні Феодосію та Євпаторію, про перебування в полоні одного з козаків. Є дуже цікаві дані про побут того часу. Польські записи, як я зрозумів, свідчать про повстання посполитих. Отже, це ніби хроніка подій, записана різними людьми. Напевне, й арабські записи дадуть щось цікаве, їх вів один із власників книги, очевидно, татарин.
— Мій батько мріяв про інше, — всміхнулася Оксана. — Він хотів за цей скарб купити собі хутір. Та не збулася його мрія, і це на краще.
— Чому ж на краще? Хіба добре, що ваш батько не міг звільнитися від поміщика? — здивувався професор.
— Напевно, батько поступово розпродав би скарб, і ми тепер не побачили б його. А друга батькова мрія здійснилася, хоч і не так, як він думав.
— Розкажіть докладніше, — попрохав професор.
— Трохи золотих монет взяли ми із скарбу, батько продав їх, і перед арештом передав гроші моїй хрещеній матері, щоб я могла вчитися в місті. І це його бажання сповнилося. Я вчуся в університеті, хоч і не буду лікарем. Намисто це я взяла із скарбу й ношу не знімаючи. Думаю, що воно не зацікавить працівників музею. Для мене — це дорога пам’ять про дитинство, а тепер буде пам’ять про побратимів…
І от вони знов у Києві. Коли сходили з пароплава, професор не втримався і сказав:
— І все-таки я не вірю в напхані вовною криниці зі скарбами.
— Ви не одразу повірили й мені, — всміхнулася Оксана.
— 0, на таке розчарування я згоден, — весело відповів Непийвода.
Пергаментна книга
Оксана розгорнула пергаментну книгу. На першій сторінці лежав аркуш грубого напівзотлілого паперу. Розправила папір, уклала його між двома стеклами, обклеїла краї паперовою смужкою.