Наздогнав нас купець з посіпаками. У степу не бив, не мучив, а в Кафі закували иас у пудові кайдани і кинули в яму. Там і померли два козаки.
Було це наприкінці осені. То дощі періщили, а тепер сніг посипав. Сухий, холодний вітер проймав до кісток. Купець на зиму загнав у ями всіх невольииків. Одежу не давав, а їжу слуги мурзи кидали нам, як собакам.
Купець щодня підходив до ями. Погляне на нас і почне приманювати:
— Хто нашу віру прийме, шануватиме аллаха і його пророка, той буде ситий і матиме одяг. Кайдани зніму.
Слухали козаки, плювалися. Як можна свою віру, віру своїх батьків і дідів забути? Не може козак стати запроданцем, не може забути віру і звичаї свої рідні.
І чого тільки не робив купець, щоб знадити голодних невольників. Накаже слугам смажити барана коло ями. Це щоб невольники чули дух м’яса. І веде своєї:
— Хто плюне на хрест, хто згоден поклонитися аллахові, кажіть. Одразу ж дам баранини!
Жодного не знайшлося, хто б став зрадником. Ніс затулять, одвернуться від купця. А той ногами тупоче, кричить:
— Усіх згною в ямах! Продам на галери!
Зовсім охляли козаки — худі, брудні, в смердючому лахмітті. Тоді купець наказав привести їх до себе, думав, що тепер вони смирніші стали. Знову хотів принадити їжею, одягом. Та в недобру годину це зробив. Почав купець вихваляти магометанську віру, а я не стерпів. Насилу вирвали слуги ледь теплого купця з моїх рук. Мордували мене так, що пальцем не міг поворухнути. Але не навчив нас купець покори…
Усі полонені запам’ятали слугу, який більше за інших мучив невольників. Чекали нагоди розквитатися з ним, чекали довго і терпляче.
А слуга той надумав таке. Увечері перед сном він приходив із смолоскипом і починав жбурляти каміння в полонених, які сиділи й лежали в ямі.
Приховали ми великий камінь. Одного разу, коли цей татарин нахилився, я кинув камінь і влучив йому в обличчя.
Хитнувся кат над ямою, а ми схопили його та й стягнули До себе в яму. Задушили і, як скаженого пса, мертвого викинули з ями.
Минула зима, в березні потеплішало. Легіт доносив з степу запахи трави і овечих гуртів. Полетіли на північ вільні птахи. Ще більше затужили невольники, але не було сил вибратися з ями і полинути разом із птаством до рідного краю. Не знали ми тоді, що про нас думали в Січі.
Наш татарин все скуповував і скуповував по всіх улусах і кочовищах полонених. Чекав великого баришу. Із Стамбула навесні мали приїхати купці. От він і став нас годувати краще. Ніхто ж не купить напівмертву людину, — але одягу не дав. Крізь дрантя краще було видно тіло, а тіло й купуватимуть купці з далекої Туреччини.
— На цьому кінчаються записи Свирида Танцюри. Далі пише знову Максим Швайка. Він розповідає, як визволяли невольників, — сказала Оксана.
Володимир Петрович узяв рукопис і почав читати. Його голос, хоч і приглушений, було добре чути в аудиторії.
Похід на Кафу і Гезлев
«До нас у Запорожжя з Криму надійшла звістка, що в Кафі й Гезлеві татари зібрали силу-силенну невольників і чекають купців. Багато горя та образ завдали татари козакам. І на раді запорожці вирішили звільнити людей, що попали в біду. Та нелегко здійснити задумане. Далеко Кафа і Гезлев. На пониззі Дніпра треба поминути татарську сторожу, потім ще пливти синім морем. А сушею не дістатися до тих міст.
Довго думали на Січі, як краще зробити. І придумали. Кошовий наказав готуватися в морський похід.
Хто молов жорнами сірку, селітру та вугілля для пороху, хто заходився коло байдаків та чайок — конопатили, смалили їх. Гострили шаблі, готували кремені для самопалів і пістолів. Чимало козаків пішло полювати звіра та ловити рибу: сушили і в’ялили м’ясо. Запасали собі і невольникам.
Настав час походу. На Дикому Полі вже відросли трави.
Дніпро залив усю широчінь плавнів. Зазеленіли верби та осокори, піднявся очерет на Великому Лузі.
Старий кошовий, як рідну матір, беріг Січ. Лишив у ній досить козаків, на випадок коли завітають непрохані гості.
І темної ночі, в дощ, наші чайки та байдаки посунули вниз за бистрою течією Дніпра.
Хоч і багато татарської сторожі на Дніпрі та козацьких чайок, човнів, байдаків за зеленню плавнів не побачили. Правда, пливли ми обережно, більше вночі, а вдень спали в густих очеретах. Татари без нагальної потреби не заглядали у такі хащі. Видно, вони більше стереглися кінного походу козаків.
І коло лиману залізли ми в зарості. Косили там очерет і в’язали снопи. Чорне море сердите, хвилі високі. Можуть перекинути й потопити човни. Вночі проминули Кінбурзьку косу. Не вгледіли нас татари, вони гадки не мали про наш похід. А нам цього тільки й треба.