— Не вір йому, — обдурить. Давай його мені. Я йому поверну все сповна, та ще й додам свого.
Притримав я Свирида. Купець почав показувати нам схови. Та правду казав побратим, хитрував татарин, нагаями примушували показувати криївки.
Отоді Свирид і каже:
— Тепер моя воля, братове. Не було життя нам від нього. Не було години, щоб нас не били, не знущалися з нас. Не було дня, щоб були ситі. Все підбивав нас перейти до їхньої віри. Він, його діти і всі, кому не ліньки, мучили нас. Тепер наше право. Відійдіть. Кров у серці скипілася, як камінь давить мене. Гей, ти, кате! Молися своєму богові, та тільки не допоможе він, кінець твій настав.
Ударив Свирид його по голові кайданами. Дуже багато злості в ньому зібралося проти свого ката. Потім шкодував, що відразу вбив. Нікого не випустили полонені з двору купця. Усі вороги дістали по заслузі.
Поділили ми поміж невольниками здобич і себе з побратимом не забули.
Підпалили прокляте гніздо торговців людьми. З усіх боків Запалала Кафа. А самі посідали в чайки, байдаки, забрали й татарські кочерми і ввечері вийшли в море.
Довго вночі нам світила пожежа. А вдень над містом стояв високий стовп чорного диму. Невдовзі гори затулили все.
Тепер ми пливли не криючись близько від берегів. Швидко розлетілася чутка по Криму про нашу перемогу.
Татари, які жили недалеко від моря, кидали все і тікали в гори.
Ми не могли сходити на берег. Адже з нами пливли в рідний край жінки, діти, поранені і хворі.
В Гезлеві наші теж звільнили бранців.
Смерть побратимів
Лихо не приходить само. Татар ми вгамували, але тільки в Кафі і Гезлеві. Перекопський та бахчисарайський мурзи надумали кинути на нас велику силу, але зашпортнулися, козаки їх зустріли на Дикому Полі і розігнали.
А в цей час по інших містах і селах України чинила беззаконня польська шляхта. І кошовий призначив похід на Умань.
Нам з побратимом дозволили перед походом сховати здобич.
Рано-вранці верхи на конях, благословившись, вирушили ми в дорогу. День дороги до схову, та день назад.
Не чули ні ми, ні наші коні біди, а вона поряд була. В густій траві заховалися розвідники перекопського мурзи, що стежили за Січчю з околиць Дикого Поля.
Проспівала стріла, ляснув постріл. Недовго гуляв Свирид на волі. Упав з коня, йому стріла влучила в самісіньке серце, а мене поранило в живіт. Коні метнулися вбік, захропіли.
Припав я коневі до шиї, стременами притримую його, а сам дивлюсь, де трава ворушиться, — де сховався ворог. Ще не стих грім мого пострілу, дим пороху не розвіявся, як я вихопив шаблюку, і кінь помчав мене до другого татарина. Той випустив стрілу, та не влучив. Зрубав я йому голову. Зняв його колчан і криву шаблюку, повернувся до першого, забрав і його зброю, тіла кинув вовкам на поталу. А побратима треба поховати. Поки бився я, не боліла рана, тепер як вогнем пекло в животі, почала мучити спрага. Затулив рану клаптем ганчірки. Гойдає мене як на байдаці в морі, а я роблю своє. Мертвого побратима прив’язав до сідла і поїхав до схову. Байрак, в якому була наша криївка, заріс унизу густим лісом. Як стіни, круті його схили. Є в них ями та провалля і просто навіси з каміння. Біля високої могили, насипаної в старовину, в печері був наш схов.
Щоб дістатися криївки, треба йти вузьким виступом скелі, що круто спускається вниз. Потім сплигнути на маленький майданчик, а з нього перебратися па ширший виступ. Вхід до печери закриває велика брила. Між брилою і стіною урвища треба просунутися ще два ступені. Тоді відкриється лазівка в печеру. А в самій печері є ще одна лазівка — сховок.
Думав я почесно поховати побратима, щоб його козаче дуже тіло не з’їли звірі, не розкидали по дикому полю кісток, та немає сил. Чую, самому скоро кінець. Хочеться й після смерті лишитися вкупі з побратимом. Тож і вирішив я мертвого Свирида опустити в сховок.
На міцному волосяному аркані спустив до криївки здобич. Трохи відпочив. Потім зняв сідла та вуздечки з коней і пустив їх у степ.
А тоді поховав побратима. Викопати яму не зміг, тому завалив його камінням. Відчував — сили у мене лишилося мало.
Подивився з тугою на зелене привілля, прощаючися з білим світом, і сам спустився до печери.
Квапився. Часу в мене обмаль. Лишив у печері біля себе найпотрібніше і зброю, а сховок завалив камінням. Випив води, ліг і мов у нічну чорну темряву провалився.
Другого дня пекла мене гарячка. Метався я від різкого болю в животі. Вранці трохи очуняв і став дописувати ці рядки.
Прощайте, люди! Не поминайте лихом козаків-побратимів. А хто знайде скарб, хай використає для бідних людей».