І не встиг вражений зухвальством конюха Едуард щось відповісти, як Марко вже сидів верхи. Жеребець потанцював трохи на місці,але, скоряючись владній руці, повільно рушив до воріт. За ворітьми Марко дав йому волю, і Змій скаженим кар’єром помчав у степ.
Усі бачили, як кінь раптом зупинився, став на задніх ногах свічкою, потім підкинув задом, намагався лягти на землю, та нічого з того не вийшло.
Марко приборкав Змін і пустив його риссю. Ті, хто стежив за цією сценою, знову почули владний і вимогливий голос вершника. За півгодини Марко повернувся. Жеребець ішов спокійно. Марко, не сіпаючи, притримував повід.
— Я зробив усе, але Змій слухатиметься тільки мене. Ніхто більше не зможе сісти на нього. Така в нього вдача, — сказав Марко, прив’язуючи жеребця.
Шнейдери довго про щось радилися між собою. Молодий, видно, не погоджувався з батьком, а потім знизав плечима і пішов геть, неприязно глянувши на Марка. Маркові теж не сподобався молодий пан. А коли старий Шнейдер ще раз спитав Марка, яку саме роботу він хотів би мати, Марко відповів:
— Робитиму все, що накажете, тільки біля коней. Дасте мені, окрім платні, житло. Думаю женитися. І ще одне: знатиму тільки вас, більше ніхто мені не начальство. Хочете — беріть, ні — піду до іншого маєтку.
Од Маркового зухвальства Шнейдер аж почервонів. Але подумавши, що добрий конюх, — то, видно, згодився. На цілих десять карбованців став більше платити, ніж іншим, дав кімнату і сказав, що Марко возитиме тільки його і стару пані.
Шнейдер не помилився. За тиждень новий конюх навів лад у стайнях. Сам доглядав племінних кабардинських і арабських коней, поставив їх у станках по-своєму, а помічником попросив собі діда Мартина.
Пан був дуже задоволений службою Марка і поставив його за старшого конюха.
Настав час весілля.
Наречена у Марка гарна. Дівчина до пари йому — весела, співуха і танцюристка, струнка, русява, а очі сині-сині, як волошки. Не один парубок упадав біля неї, але Горпина любила тільки Марка.
Дівчина служила у старої пані покоївкою.
Одного дня вранці вона звернулася до старої:
— Повернувся мій наречений. Заміж' виходжу. Прошу вас, дозвольте мені жити разом з чоловіком.
Розсердилася стара пані.
— А як же я тепер буду? Ти подумала про мене?
Звикла пані до працьовитої, скромної Горпини. Горпина трохи знала німецьку мову. Жила поряд із кімнатою господині. У будь-який час могла покликати її стара.
— Сестра моя вночі буде коло вас.
— Потім діти підуть.
— Нічого. Провідаю маленького і знову біля вас.
— Іди, я подумаю.
Сім’я Марка Толока
Через рік після весілля народила Горпина дочку. Назвала її Оксаною. Не могли нарадітися батьки на свою донечку. Слухає Марко, як мала по-своєму співає, і всміхається.
— Ми обоє любимо співати, а в доньки нашої голос буде куди кращий. І любитиме вона пісню не менше, ніж ми. Ще й року нема, а бач як співає.
Увечері прийдуть з роботи, нагодують дитину, повечеряють. Горпина в хаті господарює, а Марко візьме бандуру і почне співати. Тихенько слухає Оксана, наче розуміє слова журливої пісні.
Швидко плине час. Маленька товстунка Оксанка уже бігала перевальцем, ніби качечка. І насамперед біжить до татка на стайню. В панські покої не ходить, боїться, стає там, як дике звірятко, несміливою і лякливою. А в татка інакше, там вона смілива. Хто не побачить, підійде, по голівці погладить або поцілує. Якщо на подвір’ї багато коней, хтось візьме на руки дитину і посадовить у безпечне місце чи однесе до батька. Дорогою неодмінно щось цікаве розповість, а Оксанка про своє: і які в неї ляльки, що мати пошила, і якого коня з дерева зробив їй татко, ну геть чисто живий, тільки не ірже, ніяк Оксанка не навчить його їсти та іржати. Ну нічого, навчиться!
Світлішали обличчя конюхів і фурманів, коли дівчинка з’являлася на стайні. У багатьох діти жили на селі, і не кожної неділі щастило батькам їх бачити. На все панська ласка. Накаже пан, і ніхто не посміє піти додому.
Побалакає з татком Оксанка та іі біжить до дідуся Мартина. Удень він вільний, а вночі наглядає за кіньми, нікого немає в дідуся. Спить і влітку, і взимку на стайні.
Дід Мартин найкращий друг Оксанки і хоч що вміє. У вільний час старий випилював з мідяків обручки для сільських красунь. З курячого чи фазанячого пір’я зробить таку квітку — не повіриш, що вона з пір’я. З тонких очеретинок майстрував свищики й сопілки, та і сам добре грав на сопілці. А найкращий подарунок зробив дід Мартин Оксанці — ланцюжок із кінського волосу. Кільця такі маленькі, що навіть Оксанин мізинчик не пролазить. І ніде не побачиш кінців волосинок.