Вільям Шекспір
СКАРГИ ЗАКОХАНОЇ
Переклав Лесь Танюк
Ще лежачи на пагорку крутому,
Дівочий квиль я вчув звіддалеки,
Угледівши й саму її потому:
Бліда, вона йшла берегом ріки,
Перстеники зриваючи з руки,
У розпачі якісь папери дерла,
Не стримуючи сліз важких, як перла.
Її чоло й волосся золоте
Ховав від сонця брилик-плетениця.
Обличчя вже змарніло, а проте
Не викосила часу косовиця
Всього, що юнь дарує білолиця, —
Крізь сітку зморщок небові на зло
Колишню вроду видно ще було.
Вона раз по раз витирала очі
Носовичком з примхливим вишиттям,
Вдивляючись у літери урочі —
Шовк монограми з милого ім’ям, —
Охоплена скорботним почуттям,
І виливався біль її жахливий
У тихий стогін чи у зойк тужливий.
То, наче викликаючи на бій
Блакить, метала блискавки у хмари,
То знову опускала погляд свій
На луки, де паслись овець отари,
На гори і на чорні крутояри;
Блищали очі відблиском заграв —
Лихий вогонь в її зіницях грав.
З-під брилика розвихрене волосся
Свавільно розліталось врізнобіч;
Вздовж щік побляклих пасмами вилося,
А решта струменем збігала з пліч,
Та з сіточки не виривалось пріч
І волі ніби й зовсім'не жадало,
Хоча й було заплетене недбало.
Кришталь, рубіни, срібло та янтар —
Зневаженої вірності святиню —
Жбурляла в річку, — наче той скупар,
Що кида гріш у вщерть набиту скриню;
Так щедрий цар дарує благостиню —
Не тим, у кого злидні аж кричать,
А тим, на кому розкоші печать.
Понищені браслети і клейноди,
Жмут щойно перечитаних цидул, —
Усе летіло у бурхливі води,
Знаходячи на дні собі притул;
Гробницею тепер їм буде мул.
Враз, розгорнувши шовк, знайшла листочки —
Кривавицею списані рядочки.
Цілуючи жадливо ті листи,
Сльозами їх кропила очамріло.
«О хижа крове! Як же довго ти
Мене олжею напувала вміло —
Словами, що чорніші за чорнило!» —
Скричала й на дрібнесенькі шматки
Подерла горопашні сторінки.
А недалечко пас у лузі вівці
Один поштивий велемудрий дід:
Він довго жив, як всі оті щасливці,
Що в учтах бавлять час, і кинув світ,
Де при дворі пробув чимало літ;
І от, узрівши мало не причинну,
Збагнути хоче сліз її причину.
До неї він з ґирлиґою підсів
І мовив, що тужити так не гоже, —
Безвихіддя нема для юних дів.
Хай розповість усе йому, як може,
І, може, він їй чимось допоможе.
А вислухати й дати їй совіт —
То привілей його похилих літ.
Вона йому: «Ах, батеньку, якщо ви
Побачити, крий боже, у мені
Безжальну жертву згубних літ готові,
То я вам відповім на це: о ні!
Не роки, а жалі мені страшні!
Цвіла б я й досі, як пахуче гронце,
Якби не затулив мені він сонце.
О горенько! Навіщо рано так
Ступила я на стежечку вадливу?!
Мене причарував один юнак:
Любов, собі шукаючи поживу,
Вселилася у плоть його звабливу,
Знайшовши в ній для себе світлий храм,
Щоб стати божеством навіки там.
Ці шовковисті кучері веселі, —
Як з ними гравсь бешкетний вітерець!
Таке вам і не снилось, мудрагелі!
О, це биття сполоханих сердець!
О, найсолодших марень нетерпець!
Гарнішого за нього я не знаю:
Вродливіший хіба що ангел з раю!
Змужнілість ледь торкнулася ланит,
Цнотливих і рум’яних, як дівочі;
Хоча пушок, м’який, мов оксамит,
Вже натякав на вуса парубочі.
Й вагались залицяльниці, охочі
До суперечок, — що йому миліш:
Отак як є — чи як було раніш?
Щасливий і на вдачу, і на вроду,
З жінками ніжний, тихий і тремкий, —
Мужчинам кривди не прощав він зроду, —
Обурений, гримів як буревій,
Чиє дозвілля — травень грозовий;
Його тендітність — тільки покривало,
Що звагу і безбоязність ховало.
А як шалено мчав він на коні!
Одне єство — в одну істоту злиті!
Ввижалося — і не одній мені —
Не скаче він, ширяє у блакиті!
Всі сперечалися такої миті:
Коня приборкав вершник беручкий,
Чи вершника приборкав кінь баский?!
Та сходилися швидко всі на тому,