Що саме він дав грацію та чар
Божественному коню вороному, —
Він, лицар духу й простору владар;
Що то його неоціненний дар —
Вшляхетнювати геть усе собою,
Все прикрашати власною красою.
Меткий, розумний, веселун і грач,
Майстерник жартівної пікіровки,
Плач обертав у сміх, а сміх — у плач,
Мав завсігди напохваті примовки,
Шпильки дотепні і питання ловкі,
Що ними враз заплутавши, умів
Підступно вас піймати в пастку слів.
Так правував серцями він охоче,
Роздаючи троянди й колючки;
Так чарував він свій чималий почет,
І всі йому служили залюбки, —
Старе й мале, жінки й чоловіки, —
І забаги усі його відразу
Виконували, не ждучи наказу.
Його портрет у себе мали ті,
Хто бачити його хотів щохвилі.
Отак пахолок марить в забутті,
Що він шикує на розкішній віллі,
Де пишно владарює на дозвіллі,
І щасливіший у мані своїй,
Ніж пан його — подагрик і скиглій.
Було, своїм і та його вважала,
Котрій він осміхнувся мимохідь.
Я ж, серцем вільна, зроду не бажала
Ні з ким душевну злагоду ділить, —
І от сама потрапила у сіть;
Віддавши квіт душі йому весною,
Лишилася стеблиною сухою.
Та не була впокорена я ним,
Як ті, що миттю гинули у шалі;
І боронила честь свою вже тим,
Що уривала замахи зухвалі,
Тримаючись від нього якнайдалі,
Сприймаючи його як джиґуна,
Що до сердець чужих жалю не зна.
Гай-гай! Кому чужий завадив приклад
Гіркий свій келих випити до дна?
Лише на серце покладатись звикла,
Я ще не знала, що любов — мана,
Що найпалкіше почуття мина
І зайвина — порадників завзяття:
Вони лише роздмухують багаття.
Якщо ж, порад послухавши чужих,
Ми силоміць вгамуємо жадання,
То будем все одно ні в сих ні в тих, —
Бо силування — це вже не кохання!
Бо наша згага — то якесь наслання;
Волає марно розум: «Не займай!» —
Чого невільно — хочеться, і край!
Я знала, що лукавий він душею,
Що квітникарить по чужих садках,
Що поглумився не над однією,
Що в кривдному порушенні присяг
Найвищої майстерності досяг,
Що всі його листи і шури-мури —
Овеча шкура вовчої натури.
Мене він взяти приступом не зміг
І вдався до тривалої облоги:
«Нікому ще не падав я до ніг,
Одну тебе кохаю донезмоги!
За мною умліваючи, небоги
Несли мені свого кохання мед, —
Та жодної не звав я на бенкет.
Так, я грішив! Та я прощення годен!
Бо найсуворіші з моїх гріхів —
Омана плоті, а не серця! Згоден,
Що деяких палких занадто дів
Зв’язок зі мною у неславу ввів!
Але ж було їм солодко в неславі!
Тож дякують собі нехай, лукаві!
Я знав красунь, та жодна з них мені
Душі не обдала вогнем і жаром.
Були вони жагливі й чарівні,
Та я не піддавався їхнім чарам
І не хотів їх бачити й задаром,
І їх серцям я, серцем вільний сам,
Наказував лише, як тим рабам.
Поглянь на ці дари, моя єдина, —
То вісники потаєних жадань:
Цнотливості й жалю бліда перлина,
Рубін кривавий — знак тяжких страждань,
Жіночих натяків коштовна дань;
Не щире золото, а сухозлітка;
Мета ж одна— освідчення без свідка.
У канитель сповиті золоту,
Ось кучері, знаки любові й шани;
Мені їх слали, щоб начистоту
Поговорити про сердечні рани,
Вплітаючи й каміння в талісмани,
Та ще й сонет, де пояснив піїт,
Чим знакомитий кожен самоцвіт.
Ось діамант, або ж алмаз. У ньому —
Краса і твердість, злагода і мир;
Крім того, кажуть, він знімає втому;
Смарагд зелений. Цей лікує зір.
Тремкий опал, лазуровий сапфір —
Усе тут означало щось достоту—
Надію, чвари, лестощі, гризоту.
Всі ці дарунки змучених сердець,
Любовна здобич і винагорода, —
Тобі, моєї радості вінець,
Тепер належать, — так велить природа!
Ти мій вівтар! Мін храм! Моя господа!
Прийми ж моїх трофеїв скромний дар!
Вони твої, бо ти — мій володар!
Тож простягни свою цнотливу руку,
Не торкнуту коростою похвал
(Даруй мені метафори принуку —
Тон безум слів мені диктує шал), —
Віднині я довіку твій васал!
І разом з подарунками, богине,
Візьми й того, хто за тобою гине!