Идемо, повествует обмиравшая старушка, коли ж гризутця два собаки над шляхом, так гризутця, так гризутця! А дид и каже: се не собаки, се два брати, що погризлисьта й побились, идучй степом; то Бог и сказав: коли вже й ридни брати бъютця, те де ж буде те добро миж людьми? Нехай же, каже, стануть вони собаками и грызутця.
Идемо, аж ходять воли в такому спашу, що й риг невидно с трави, а сами худи, худи, як дошка. А биля их ходят воли по самий земли — ни травинки пид ногами нема, да жир аж по земли тилипаетця. От дид и каже: оце, що худии воли, то то багати люде, що жили сами в роскоши, а бидним не помагали; а ситии воли, то то бидни люде, що од свого рота одиймали та старцям из последнего давали. Отже вони тепер и сити й напоени, а тии по роги в спашу, та худи, як дошка.
Идемо, аж миж двома дубами горить у поломъи чоловик и кричить; ой, проби! «Укрийте мене, бо замерзну! Ой укрийте мене, бо замерзну!» Дид и каже: «Оде той чоловик, що просився до его зимою в хату подорожний, а на двори була метелиця та хуртовина, а вин не пустив, дак той и змерз пид тином. Оце ж тепер вин горить у поломи, а ему ще здаетця, що холодно, и терпить вин таку муку, як той подорожний терпив од морозу».
Идемо дальше, коли лежить чоловик коло криници; тече ему ривчак через рот, а вин кричит: «Проби! Дайте напитьця! Проби! Дайте напитьця!» Дид и каже: «Сей не дав чоловикови в жнива води напитьця; жав вин на ниви, аж иде старчик дорогою, а жара велика, Спасивська. «Ой,— каже,— чоловиче добрий! Дай, ради Христа, води напитьця!» А вин ему: «Оце ж для тебе вивиз! Биллю на ниву, а не дам такому дармоиду, як ти!» То от, тепер ему ривчак через горло бижить, а вин ще пить просить, и до вику вичного буде ему так жарко да тяжко, як тому старцеви, що йшов дорогою»'.
Идемо, аж кипить у смоли жинка, а перед нею цибулька лежить. Дид и каже: «Се мучитця так мати вашого старого титаря Онисима, що було все старциве годуе та бидним помогае, а николи жоднои души не обидив и ни в одному слови не збрехав. Була вона богата, та скнара, що од ней нихто й хлиба куска не бачив. Ото раз полола вона цибулю, аж иде поуз дворье дид-старец. «Подари,— каже,— пани матко, ради Христа!» Вона вирвала стрилку: «Прийми,— каже,— старче Божий». Тилько ж од ней и бачили. От, як умерла... взяли ии небогу та й потягли в пекло.
Егорий Храбрый