— Твій батько не прийде. Тож ти мусиш іти, і то негайно. Так він бажав би.
— Іти? — скрикнув Турін. — Куди ж ми підемо? По той бік Гір?
— Так, — відповіла Морвен, — по той бік Гір, далеко на південь. На південь — бо в тій стороні може бути надія. Проте я не сказала ми, сину мій. Ти мусиш піти, а я — залишитися.
— Я не піду сам! — мовив Турін. — Я не покину тебе. Чому ми не можемо піти разом?
— Я не можу піти, — відказала Морвен. — Але ти підеш не сам. Я споряджу з тобою Ґетрона, і Ґрітніра також, можливо.
— А Лабадала відішлеш? — запитав Турін.
— Ні, бо Садор кульгавий, — відповіла Морвен, — а дорога буде тяжка. А тому що ти мій син і живемо ми в похмурі дні, то скажу відверто: ти можеш померти в дорозі. Рік добігає кінця. Та залишившись, ти скінчиш набагато гірше: перетворишся на раба. Якщо хочеш стати мужем, вступивши у вік мужності, то наберешся хоробрості й учиниш так, як наказую.
— Але ж ти лишишся без мене тільки зі Садором. сліпим Раґніром і літніми жінками, — мовив Турін. — Хіба мій батько не сказав, що я спадкоємець Гадора? А спадкоємець повинен зостатись у домі Гадора, щоб обороняти його. Отепер ніж би став мені у пригоді!
— Спадкоємець повинен залишитись, але він не може, — мовила Морвен. — Однак колись він напевне повернеться. Зберися з духом! Я піду за тобою, якщо все обернеться на гірше. І якщо зможу.
— Як же ти відшукаєш мене, заблукалого у глушині? — спитав Турін.
І раптом серце зрадило його, й він, не криючись, розридався.
— Коли голоситимеш, інші створіння знайдуть тебе першими, — відказала Морвен. — Але я знаю, куди ти збираєшся, а як дійдеш і залишишся там, то я знайду тебе, якщо зможу. Адже я посилаю тебе до Короля Тінґола в Доріат. Хіба ти не будеш радше королівським гостем, аніж рабом?
— Не знаю, — відказав Турін. — Я не знаю, хто такий раб.
— Тому я й відсилаю тебе подалі, щоб і не дізнався, що то значить — бути рабом, — відповіла Морвен.
Тоді посадила Туріна перед собою і так глянула хлопчикові в очі, ніби намагалася розгадати якусь загадку.
— Важко, Туріне. Важко, сину мій, — сказала вона за мить. — Важко не лише тобі. Тягарем на мені у дні скрути лежить відповідальність за прийняті рішення. Але я роблю те, що вважаю правильним, бо інакше навіщо би мала розлучатися з найріднішою істотою в світі?
І потім вони про це не розмовляли, а Туріна охопили сум і бентега. Якось уранці він пішов шукати Садора, який рубав десь тріски для вогню. Позаяк блукати лісами було небезпечно і трісок не вистачало, то хлопчик застав Садора за спогляданням великого Гурінового крісла, покинутого незавершеним у кутку.
— Скоро і воно піде на розпал, — сказав тесля, зіпершись на милиці, — бо нині треба задовольняти лише насущні потреби.
— Не руш його наразі, — мовив Турін. — Можливо, батько таки повернеться додому і зрадіє, побачивши, що ти зробив для нього за час його відсутності.
— Примарні надії далебі небезпечніші за страхи, — сказав Садор, — до того ж вони не зігріють нас узимку.
Він показав пальцем на різьблення та зітхнув.
— Скільки часу змарновано! Зате працювалося добре. Гадаю, радість од роботи — єдина цінність таких нетривких речей. А тепер не завадило би, напевно, повернути тобі твій дарунок.
Турін було простягнув руку по лезо, та враз відсмикнув її.
— Не годиться мужеві забирати назад власні дарунки, — мовив хлопчик.
— Але ніж мій, — то хіба я не можу віддати його тобі, якщо маю таке бажання? — спитав Садор.
— Можеш, — одказав Турін, — будь-кому, опріч мене. Тільки з якої причини ти хочеш його віддати?
— Бо не сподіваюся гідно ним скористатися, — відповів Садор. — У дні грядущі для Лабадала не буде інакшої роботи, крім рабської.
— Хто такий раб? — запитав Турін.
— Той, хто колись був людиною, а тепер до нього ставляться як до худоби, — промовив Садор. — Той, хто харчується, тільки щоби підтримувати життя, підтримує життя, тільки щоби гарувати, гарує тільки зі страху перед болем або смертю. А ці грабіжники можуть завдати рабові болю або заподіяти йому смерть просто задля розваги. Я чув, вони обирають кількох прудконогих утікачів і полюють на них із мисливськими псами. Видно, східняни ліпше вчилися в орків, аніж ми — у Світлого Народу.
— Тепер я краще все розумію, — сказав Турін.
— Ганьба! Ганьба, що тобі довелося зрозуміти це в такому юному віці, — мовив Садор.