Найжорстокіший із-поміж них звався Андроґ, — його за вбивство жінки прогнали з Дор-ломіну; інші теж походили з тієї землі: старий Алґунд, найстарший у товаристві, який утік із Нірнаета, і Форвеґ, як він називав себе, світловолосий чолов'яга з неспокійними блискучими очима, здоровань і сміливець, котрий збився зі шляху едайнів, що належали до народу Гадора. Та подекуди він умів бути мудрим і щедрим, отож стояв на чолі ватаги. На ту пору смерті через нестатки або в сутичках скоротили число розбійників до якихось п'ятдесяти людей, і тепер вони зробились обережними, висилали розвідників і виставляли довкола сторожу, хай ішли вони чи спочивали. Таким робом, ґаурваїти хутко дізналися про наближення Туріна, коли той забрів на їхні терени. Вони вистежили його та обступили кільцем, отож несподівано, вийшовши на галявину біля струмка, він опинився в колі людей із опущеними луками й оголеними мечами.
Тоді Турін спинився, та не показав ляку.
— Хто ви? — запитав. — Я думав, лише орки підстерігають людей; але бачу, що помилився.
— Ти пожалкуєш про свою помилку, — сказав Форвеґ, — бо це наше пристановище, і мої люди не дозволяють іншим ошиватися тут. За це інші платять своїми життями або ж викуповують їх.
Турін похмуро засміявся:
— За мене, вигнанця та беззаконника, ти викупу не одержиш. А обшукати зможеш хіба по смерті, однак дорогою ж ціною тобі доведеться переконатись у правдивості моїх слів. Спершу багато ваших накладе головою.
А проте смерть його здавалася близькою, адже чимало стріл, накладених на тятиви, тільки й чекало знаку ватажка, і хоча під сірою тунікою та плащем у Туріна була ельфійська кольчуга, деякі з них могли знайти смертоносну ціль. Жоден із ворогів не стояв так, аби до нього можна було доскочити з оголеним мечем. Зненацька Турін схилився, бо помітив кілька камінців на березі струмка, якраз біля його ніг. Тієї ж миті розбійник, розлючений гордими словами, випустив стрілу, цілячи йому в обличчя. Стріла пролетіла над Туріном, а він випростався знову, мовби відпущена тятива, і кинув камінь у лучника, сильно та влучно, і стрілець упав на землю з проламаною головою.
— Я ліпше прислужуся вам живим, зайнявши місце того нещасливця, — сказав Турін.
І додав, повернувшись до Форвеґа:
— Якщо тут ватажок ти, то повинен заборонити твоїм людям стріляти без команди.
— Я й заборонив, — відказав Форвеґ, — а він он як швидко поплатився за непослух. Я візьму тебе на його місце, якщо будеш більше зважати на мої слова.
— Буду, — мовив Турін, — поки ти ватажок і в тих справах, які годиться вирішувати ватагові. Однак прийняття нової людини до товариства не тільки від тебе залежить, я думаю. Варто вислухати всіх. Чи є тут хто нерадий мені?
Тоді двоє розбійників подали голос проти Туріна, й один із них був другом убитого. Звався він Улрад.
— Дивний спосіб увійти в товариство, — сказав він, — убити одного з наших найкращих людей!
— Він сам напросився, — промовив Турін. — Що ж, виходьте! Я здолаю вас обох разом — чи зі зброєю, чи голіруч. Отоді побачите, чи годен я зайняти місце одного з ваших найкращих людей. Але якщо змагатимемося на луках, то дайте і мені одного.
Потому він, широко ступаючи, рушив у їхньому напрямку; та Улрад позадкував і не захотів боротись. Інший же кинув лука й пішов назустріч Турінові. То був Андроґ із Дор-ломіну. Він став перед Туріном і оглянув його з голови до п'ят.
— Ні, — сказав він по якомусь часі, хитаючи головою. — Люди знають: я не боягуз, але і не рівня тобі. Думаю, серед нас таких немає. Можеш пристати до ватаги, я згоден. Однак у твоїх очах є дивне світло; ти небезпечна людина. Як тебе звуть?
— Звати мене Нейтан, Скривджений, — сказав Турін, і опісля інші розбійники також кликали його Нейтаном.
Незважаючи на твердження, ніби він постраждав несправедливо (а кожного, хто заявляв таке, він завжди радо вислуховував), про власне життя та про рідний дім Турін не розповідав. І все ж вони розуміли, що він упав звисока і що, хоча не мав при собі нічого, крім зброї, зате її, вочевидь, виготовили ельфійські ковалі. Турін швидко здобув повагу розбійників, адже був сильний і відважний та значно краще за них розумів ліс, тож вони йому довіряли, позаяк був він нежадібний і про себе дбав мало; але й боялися — через раптові напади люті, яких вони часто-густо не розуміли.