Проте після втілення Морґота почав діймати страх. Батько пише про нього: «Озлоблюючись і помножуючи довкола себе лихо, чинячи підступи та плодячи небезпечних створінь, він передавав їм свою силу, а через те слабшав і ставав дедалі прив'язанішим до землі, не бажаючи покидати темних укріплень». Отож, коли Фінґолфін, Верховний Король нолдорських ельфів, сам-один примчав до Анґбанда викликати Морґота на двобій, то крикнув при брамі: «Виходь-но, боягузливий королю, битися зі мною власноруч! Мешканцю лігва, володарю рабів, брехачу та підступнику, вороже богів і ельфів, виходь! Дай мені глянути у твоє малодушне обличчя». Тоді, розповідають, «Морґот вийшов. Адже не міг проігнорувати такий виклик, кинутий у присутності всіх його капітанів». І бився він величезним молотом, що звався Ґронд, і при кожному ударі вибивав у землі вирву. І загнав Фінґолфіна в землю, а той, помираючи, пришпилив чималу ступню Морґота до землі так, що «чорна кров шугнула з рани і позаливала вирви, які вибив Ґронд. Відтоді Морґот ходив накульгуючи». Щось подібне було й тоді, коли Берен і Лутіен у подобах вовка та кажана пробралися до найдальшої зали Анґбанда, де сидів Морґот. Лутіен наклала на нього закляття — і «раптом він зсунувся, мовби пагорб, що сповзає під натиском лавини, і гримнув зі свого трону, і простягнувся на пекельних помостах. Залізна корона злетіла йому з голови і лунко покотилася долі».
Прокляття того, хто може стверджувати, що «тінь моїх задумів нависла над Ардою [Землею], а все, що є на ній, повільно, але невідворотно схиляється перед моєю волею», — цілком відмінне від проклять чи заклять істот, наділених меншою владою. Морґот не «накликає» лиха чи згуби на Гуріна та його дітей, він не «закликає» вищу силу бути посередницею, бо «Повелитель доль Арди», як він називає себе перед Гуріном, має намір допровадити своїх ворогів до загибелі самою лишень гігантською силою волі. Тобто він замислює майбутнє для тих, кого ненавидить, і, звертаючись до Гуріна, каже: «Над усіма, кого ти любиш, тяжітиме моя думка — мов хмара Судьби, — і зведе їх у темряву та відчай».
Мука, яку він вигадав для Гуріна, полягала в тому, що володар Дор-ломіну «бачитиме очима Морґота». Батько пояснює значення цього так: присилуваний поглянути Морґотові в очі, Гурін «бачитиме» (або його свідомість сприйматиме зі свідомості Темного Володаря) напрочуд правдоподібну картину подій, спотворену бездонною злобою Морґота. Можливо, хтось би і спромігся не піддатися владі Ворога, та Гурін не встояв перед нею. Почасти тому, стверджує батько, що з любові до свого роду та нестерпної тривоги за нього Гурін прагнув будь-що дізнатися якомога більше про роковану йому долю; почасти ж через погорду, яка змусила Гуріна повірити, ніби, перемігши Морґота в суперечці, він зможе «передивитися» його чи принаймні зберегти здоровий глузд, аби відрізняти правду від поріддя зла.
Ось якою — дедалі сумнішою від часу від'їзду Туріна з Дор-ломіну й упродовж цілого життя його сестри Ніенор, яка ніколи не бачила батька, — була доля Гуріна, приреченого нерухомо сидіти на височині Танґородріму, вигадана його мучителем.
У сказанні про Туріна, який називав себе Турамбаром, Владарем Судьби, прокляття Морґота показано як шалену спрямовану на лихе силу, що постійно вишукує жертв; отож, сам скинутий валар боїться, що Турін «здобуде таку владу, яка дозволить йому перебороти жахливе прокляття й уникнути визначеного фатуму». Згодом, у Нарґотронді, Турін приховував своє справжнє ім'я, тому, коли Ґвіндор викриває його, Турін лютує: «Ти зле вчинив зі мною, друже, виказавши моє правдиве ім'я та накликавши на мене мою судьбу, від якої я би зумів схоронитися». Саме Ґвіндор, відбувши ув'язнення в Анґбанді, розповів Турінові поширену там чутку, ніби Морґот прокляв Гуріна й увесь його рід. І ось на гнів Туріна він відповідає такими словами: «Судьба криється в тобі самому, а не у твоєму імені».
Цій складній концепції відведено таку важливу роль в оповіді, що мій батько навіть запропонував для останньої альтернативну назву: «Нарн е·'Рах Морґот» — «Сказання про прокляття Морґота». Власне ж бачення її він висловив от як: «Так завершилося сказання про Туріна Злощасного — найбільше лихо, яке Морґот заподіяв людям у стародавньому світі».
Коли Деревобородий, несучи Мері та Піпіна під пахвами, крокував лісом Фанґорн, він співав їм про місця, де бував у далекі часи, і про дерева, які росли там: