— Ви вчинили жорстоко, — сказав, — жорстоко, без жодної на те потреби. Досі ми ніколи не мучили в'язня; та до такої орківської поведінки довело нас життя. Бунтівні та безплідні були всі наші діяння, на догоду тільки собі й на поживу ненависті в наших серцях.
Однак Андроґ промовив:
— Кому ж маємо догоджати, як не собі? Кого нам любити, якщо всі нас ненавидять?
— Я принаймні не зведу вже руки ні на ельфа, ні на людину, — сказав Турін. — В Анґбанда і без того досить служників. Якщо ж інші не дадуть такої обітниці разом зі мною, то далі я піду сам.
Тоді Белеґ розплющив очі й підвів голову.
— Не сам! — мовив він. — Тепер я нарешті можу розповісти принесені вісті. Ти не розбійник, тож ім'я Нейтан тобі не пасує. Усі твої провини прощено. І цілий рік тебе шукали, щоби з почестями повернути на службу до Короля. Бо Драконів Шолом не з'являвся вже надто довго.
Однак Туріна ці новини не втішили, й він довго просидів мовчки: позаяк при Белеґових словах тінь знову огорнула його.
— Нехай промине ніч, — сказав він перегодом. — Тоді я зроблю вибір. Хай там що, а завтра ми мусимо покинути це лігво; адже не кожен, хто шукає нас, бажає нам добра.
— Далебі, ніхто, — сказав Андроґ, кинувши лютий погляд на Белеґа.
А вранці Белеґ, швидко зцілившись од недуги — був-бо він із давнього ельфійського народу, — бесідував із Туріном осторонь.
— Я сподівався, що принесені вісті викличуть більше радості, — мовив він. — Але ж ти обов'язково повернешся в Доріат?
Він як тільки міг умовляв Туріна пристати на його раду; та що сильніше наполягав, то затятіше Турін опирався. А проте, він детально розпитав Белеґа про вирок Тінґола. І Белеґ розповів йому все, що знав, а наостанок Турін запитав:
— Значить, Маблунґ виявився мені другом, як колись і казав?
— Радше другом правди, — відповів Белеґ, — і так, зрештою, було найкраще; хоча присуд міг би бути менш справедливим, якби не свідчення Неллас. Чому, чому, Туріне, ти не розповів Маблунґові про Саеросів напад? Тоді все склалося б інакше. І, — додав він, дивлячись на людей, котрі вешталися біля входу до печери, — ти й досі з гордістю носив би шолом, а не зазнав би такого приниження.
— Може, й так, якщо ти називаєш це приниженням, — сказав Турін. — Може, й так. Але сталося те, що сталось; і слова застрягли мені в горлянці. Не встиг Маблунґ бодай щось запитати у мене, як в очах його я вже прочитав осуд за вчинок, якого не коїв. Ельфійський король сказав, що у мене серце гордого мужа. Таке воно й донині, Белеґу Куталіоне. І воно не дозволяє мені наразі повернутися до Менеґрота і зносити погляди, жалісливі та вибачливі, мовби я непокірний хлопчисько, котрий прийшов відбути покуту. Я маю давати прощення, а не отримувати. Адже я вже не хлопчисько, а муж свого роду; і суворий муж — волею долі.
Тоді Белеґ занепокоївся.
— Що ж ти робитимеш? — запитав він.
— «Будь вільним», — сказав Турін. — Ось що побажав мені Маблунґ на прощання. Ласка Тінґола, гадаю, не пошириться аж настільки, щоби він прийняв до себе і моїх побратимів у приниженні; та зараз я не розлучуся з ними, якщо вони самі не захочуть мене спекатися. Я люблю їх по-своєму, навіть найгірших серед них. Вони одного зі мною роду, й у кожного є зерно добра, яке ще може прорости. Думаю, вони підтримають мене.
— Ти дивишся на все по-іншому, — сказав Белеґ. — Коли спробуєш відучити їх лиходіяти, вони зрадять тебе. Я не довіряю їм, а одному з них — найбільше.
— Як може ельф оцінювати людей? — запитав Турін.
— Як оцінює будь-чиї діяння, — відповів Белеґ і замовкнув, і не сказав про злочинний намір Андроґа, через якого більшість товариства так погано з ним повелася; бо, зважаючи на Турінів настрій, він боявся викликати його недовіру та завдати шкоди їхній давній дружбі, штовхнувши Туріна назад на непевну дорогу.
— «Будь вільним», — кажеш, Туріне, друже мій, — мовив він. — Що ж це значить для тебе?
— Що я стану на чолі моїх людей і вестиму війну на свій лад, — відповів Турін. — У єдиному моє серце тепер інакше: каюся за кожен удар, окрім завданих Ворогові людей і ельфів. І понад усе я хотів би, щоби поруч був ти. Залишся зі мною!
— Якщо я залишусь обіч тебе, то мною керуватиме любов, а не мудрість, — сказав Белеґ. — Серце застерігає, щоби ми повертались у Доріат. Деінде між нами проляже темна тінь.
— Хай там як, а я не піду туди, — сказав Турін.
— Шкода! — мовив Белеґ. — Але як люблячий батько, котрий задовольняє бажання сина, замість послухатися власної обачності, я поступаюся. На твоє прохання я зостаюсь.
— Оце справді добре! — сказав Турін.