Розділ VII
Про гнома на ймення Мîм
Тепер сказання веде нас до Мîма-дрібногнома. Про дрібногномів давно забули, позаяк Мîм був останнім із них. Але навіть у давнину про них знали мало. Віддавна ельфи Белеріанду називали їх нібін-ноґрімами, хоч і не любили; та власне, і дрібногноми не любили нікого, крім себе. Ненавидячи та боячись орків, вони також ненавиділи й елдарів, а найбільше — вигнанців; адже нолдори, за твердженням дрібногномів, загарбали їхні землі та домівки. Нарґотронд першими заснували та почали копати саме дрібногноми — ще задовго до того, як Фінрод Фелаґунд прийшов із-за Моря.
Походять вони, як стверджує дехто, від гномів, котрих вигнали з гномівських міст сходу в стародавні часи. Задовго перед поверненням Морґота вони подорожували в напрямку заходу. Малочисельні, не маючи повелителя, дрібногноми поволі припинили займатися ковальством і накопиченням зброї, бо стало важко добувати залізну руду. Зате вони потроху призвичаїлися до крадіжок, і дещо поменшали на зріст порівняно з їхніми східними родичами, і ходили, похиливши плечі, швидко та крадькома. Проте, як і всі гноми, вони було значно сильніші, ніж здавалися на вигляд, і чіплялися за життя навіть у найбільшій скруті. Але, зрештою, на ту пору вони вже виродились і вимерли в Середзем'ї — всі, крім Мîма та двох його синів, і був той Мîм старий навіть за мірками гномів, старий і забутий.
Після відходу Белеґа (а було це другого літа по втечі Туріна з Доріату) справи у розбійників ішли — гірше нікуди. Дощило не до ладу, й орки, чисельніші, ніж раніше, надходили з Півночі вздовж старої Південної Дороги через Тейґлін, спричиняючи заворушення в усіх лісах на західних кордонах Доріату. Не знали розбійники ні спокою, ні спочинку, і їхній загін значно частіше був переслідуваним, аніж переслідувачем.
Однієї ночі, коли вони лежали, причаївшись у глупій темряві, Турін обміркував власне життя і зрозумів, що його можна було би значно покращити. «Мусимо знайти якийсь потаємний сховок, — подумав, — і запастися харчами на холодну зиму». Та він не знав, куди податися. Наступного дня Турін повів людей на південь — далі, ніж вони будь-коли відходили від Тейґліну та кордонів Доріату; і після триденної подорожі вони зупинилися на західному краю лісів Долини
Сіріону. Місцевість там, піднімаючись до вересових пусток, ставала сухішою та біднішою.
Невдовзі сталося так, що в сірому світлі дощового заходу Турін і його люди знайшли прихисток у хащах гостролисту, а поза ними простягся бездеревний простір, де було багато великих каменів, прихилених або нагромаджених один на одного. Довкола панувала тиша, й тільки дощ скрапував із листя.
Зненацька вартовий подав сигнал, і, позривавшись на ноги, вони угледіли три фігури в каптурах, зодягнуті в сіре, які крадькома рухалися поміж камінням. Кожна постать несла великий мішок, але, незважаючи на це, всі рухалися швидко. Турін крикнув, аби вони зупинились, і люди кинулися до них, як мисливські пси, але ті продовжували йти своєю дорогою, і, хоч Андроґ вистрілив, двоє розчинились у сутінках. Один відстав — чи то був найповільнішим, чи мав найважчу ношу, — тож невдовзі його спіймали, повалили на землю й утримували багато рук, а він, попри все, боровся та кусався, наче звір. Але надійшов Турін і дорікнув своїм людям:
— Що у вас тут? — запитав. — Навіщо так шаленіти? Воно старе і мале. Яка може бути від нього шкода?
— Воно кусається, — сказав Андроґ, потираючи закривавлену руку. — Це орк або створіння орківського роду. Убиймо його!
— Воно заслужило це бодай тим, що обдурило наші надії, — сказав інший, котрий забрав мішок. — Тут лише корінці та дрібне каміння.
— Ні, — сказав Турін, — у нього є борода. Гадаю, це лише собі гном. Нехай він підведеться і скаже.
Так і втрапив Мîм у сказання про дітей Гуріна. Бо став навколішки перед Туріном і благав залишити йому життя.
— Я старий, — промовив він, — і бідний. Лише собі гном, як ти сказав, а не орк. Називаюся Мîм. Не дозволь їм порішити мене, повелителю, безпричинно, за орківським звичаєм.
Тоді Турін у душі пожалів його, та сказав:
— Бідним ти виглядаєш, Мîме, хоча це дивно для гнома, та ми, безперечно, ще бідніші: бездомні й не маємо друзів серед людей. Коли я скажу, що ми, перебуваючи у великій скруті, помилуємо тебе не просто з жалю, що ти запропонуєш як викуп?
— Я не знаю, чого ти бажаєш, — обережно сказав Мîм.