— Мормеґіла не стало, — казав син Гандіра, — та стережися, бо велика відвага Турамбара накличе на Бретіл таку саму помсту!
Тому Турін відклав чорного меча і не виступав із ним на битви, беручи натомість лук і спис. Однак він не міг дозволити, щоб орки вільно користувалися Переправами через Тейґлін або наближалися до кургану, де спочивала Фіндуілас. Курган той назвали Гауз-ен-Еллет — Курган Ельфійської Діви, — й незабаром орки почали боятися того місця й остерігалися бувати там. А Дорлас мовив до Турамбара:
— Ти зрікся давнього імені, проте і досі ти Чорний Меч; і хіба не правдивий той поголос, який стверджує, ніби він є сином Гуріна з Дор-ломіну, володарем Дому Гадора?
І Турамбар відповів:
— І я чув таке. Та якщо ти друг мені, то не говори про це вголос.
Розділ XIV
Подорож Морвен і Ніенор до Нарґотронда
Коли Люта Зима відступила, в Доріат надійшли нові звістки про Нарґотронд. Декотрі мешканці, врятувавшись під час захоплення твердині та переживши зиму в нетрях, урешті-решт прийшли шукати притулку в Тінґола, і прикордонники привели їх до Короля. І з-поміж прибулих одні казали, ніби вся ворожа міць вирушила на північ, а другі — ніби Ґлаурунґ досі живе в палацах Фелаґунда; одні казали, ніби Мормеґіл загинув, а другі — ніби чари дракона перетворили його на камінь і він досі там. Але всі визнавали те, що в Нарґотронді було відомо і до знищення: Чорний Меч — то ніхто інший, як Турін, син Гуріна з Дор-ломіну.
Тоді незмірний страх і скорбота охопили Морвен і Ніенор: а Морвен сказала:
— Така непевність — творіння самого Морґота! Невже ми не дізнаємося правди про найгірше, що мусимо пережити?
Тінґол також палко бажав довідатися більше про долю Нарґотронда й уже було вирішив послати когось, хто би зміг обережно пробратися туди, та розважив, що Турін, імовірно, загинув і його не вдасться порятувати, — Королю була осоружною сама думка про ту мить, коли Морвен дізнається про смерть сина достеменно. Тому він сказав їй:
— Це ризикована справа, Володарко Дор-ломіну, її годиться ретельно обміркувати. Така непевність може і справді бути творінням Морґота, щоби викликати у нас зайву квапливість.
Але Морвен, мов знавіснівши, крикнула:
— Квапливість, Володарю? Якщо мій син, голодуючи, переховується в лісах, якщо він ледь животіє в кайданах, якщо його тіло лежить десь непоховане, то я буду кваплива! Подамся розшукувати його, не гаючи ні часинки.
— Володарко Дор-ломіну, — мовив Тінґол, — оцього син Гуріна вже точно не бажав би. Він гадав би, що тут ти знайшла кращий прихисток, аніж у будь-якому іншому з уцілілих країв, — тут, під опікою Меліан. Заради Гуріна і Туріна я не хотів би, щоби ти блукала поза кордонами цієї землі, наражаючись на страшну небезпеку нинішніх днів.
— Ти не вберіг Туріна від небезпеки, а мене прагнеш уберегти від нього, — крикнула Морвен. — Під опікою Меліан! О, так, бранка Поясу! Довго я вагалася, перш ніж вступити сюди, а зараз шкодую про це.
— Ні, коли вже ти кажеш таке, Володарко Дор-ломіну, — промовив Тінґол, — то знай: Пояс — не в'язниця. Вільно ти прийшла сюди, вільно залишишся або підеш.
Тоді Меліан, яка доти мовчала, заговорила:
— Не йди звідсіля, Морвен. Правду ти казала: непевність ця — від Морґота. Якщо підеш, то виконаєш його волю.
— Страх перед Морґотом не заглушить у мені поклику крові, — відповіла Морвен. — Але якщо ти, Володарю, вболіваєш за мене, то дай кількох твоїх воїнів.
— Тобі я наказувати не можу, — сказав Тінґол. — Але народ мій слухається моїх наказів. Я пошлю воїнів, коли сам уважатиму це потрібним.
Тоді Морвен, не сказавши ні слова, розплакалась і пішла з-перед очей Короля. Тінґолові було важко на серці, бо йому здавалося, що Морвен поводиться, мов причинна, й він запитав Меліан, чи не затримала би вона її своєю владою.
— Проти наступу зла я здатна вдіяти чимало, — відповіла вона. — Та зупинити тих, кому судилося піти, не спроможна. Це твій обов'язок. Якщо ти хочеш утримати її тут, то мусиш зробити це силоміць. Може, хоч так тобі вдасться змінити її наміри.
А в той час Морвен уже прийшла до Ніенор і сказала:
— Прощавай, донько Гуріна. Я йду розшукувати сина або ж правдиву звістку про нього, позаяк ніхто тут не збирається нічого робити, лише вичікувати, доки буде надто пізно. Дожидай мене тут — можливо, я повернуся.
Тоді нажахана і засмучена Ніенор спробувала відмовити її, та Морвен промовчала й пішла до свого покою, а з настанням ранку взяла коня і рушила в путь.