Нініель глянула здивовано і мовила:
— Хіба ти не запропонував провести мене до нього? Ти обдурив мене? Чорний Меч був моїм коханим і чоловіком, — я йтиму кудись, тільки щоби знайти його. Про що інше ти міг подумати? Чини, як хочеш, а я мушу поспішати.
Брандір якусь мить простояв, здивований, а вона вже квапливо йшла геть; і він гукнув їй услід:
— Зажди, Нініель! Не йди сама! Ти не знаєш, що там зустрінеш. Я піду з тобою!
Та вона не зважала й ішла так, ніби кров її, до того часу холодна, розпалилась; і, хоча Брандір силкувався наздогнати її, небавом зникла з його очей. Тоді він прокляв власну долю та власну слабкість, але не повернув назад.
І от майже повний місяць білів на небі, й Нініель, яка спускалася з узвишшя до прибережної землі, здалося, ніби вона пам'ятає її та боїться. Вона-бо наблизилася до Переправ через Тейґлін, і попереду бовванів білястий у місячному світлі Гауз-ен-Еллет, і чорна тінь перерізала його; і від кургану напливав нестерпний жах.
Тоді вона повернулася, скрикнувши, і помчала на південь уздовж ріки, і, біжучи, скинула плаща, мовби прагнучи позбутися темряви, що чіплялася за неї. Попід плащем її одяг був цілком білий, і, женучи поміж дерев, вона сяяла в місячному світлі. Такою Брандір, стоячи вгорі на схилі пагорба, і побачив її, а тоді повернувся, щоби, коли вдасться, виступити їй навперейми. Щасливий випадок допоміг йому знайти вузьку стежину, якою перед тим користався Турамбар і яка, відходячи від битого шляху, стрімко спускалася на південь до ріки, тож нарешті він знов опинився позаду неї. Та хоч як гукав, вона не зважала чи не чула і небавом укотре випередила його. Так ото вони й наближалися до лісів побіля Кабед-ен-Арасу, місця Ґлаурунґової агонії.
Місяць котився південною стороною неба, де не було жодної тіні хмаринки, світив холодно та ясно. Діставшись до межі руїни, яку вчинив Ґлаурунґ, Нініель угледіла там його тіло, і драконове черево сіріло у блиску місяця; а поруч нього лежав чоловік. Тоді, забувши про страх, вона побігла поміж уламків і жаровиння, і добігла до Турамбара. Він лежав на боці, меч виглядав із-під нього, а обличчя його у білому світлі здавалося блідим, наче смерть. І Нініель припала до нього, плачучи, і поцілувала, і їй причулося, ніби він ледь-ледь дише, проте вона подумала, що це — ошуканство марної надії, адже був він холодний, не поворухнувся і не відповів їй. Вона ж пестила коханого, і побачила почорнілу, мовби обпалену, руку, і обмила її слізьми, і, відірвавши довгу вузьку смужку від одежі, перев'язала рану. Але і при її дотику він не поворухнувся, і вона поцілувала його ще раз, і голосно викрикнула:
— Турамбаре, Турамбаре, повернися! Почуй мене! Прокинься! Це Нініель. Дракон мертвий, мертвий, і тільки я одна тут, побіля тебе!
Відповіді не було. А той крик почув Брандір, бо й він уже підійшов до краю руїни і саме хотів наблизитися до Нініель, однак зупинився та завмер. Коли Нініель скрикнула, Ґлаурунґ ворухнувся востаннє, і дрож пробігла його тілом, і в щілинах розплющених лиховісних очей зблиснув місяць, і, затинаючись, дракон промовив:
— Вітаю тебе, Ніенор, донько Гуріна. Перед смертю ми зустрілися знову. Радій же, бо ти нарешті знайшла твого брата. Аж тепер упізнаєш його — того, хто завдає удару потемки, хто віроломний із недругами, хто зраджує друзів, хто накликає прокляття на цілий його рід — Туріна, сина Гуріна! Та найгірше з його діянь ти відчуєш у собі.
Тоді Ніенор сіла, мов оглушена, Ґлаурунґ же сконав; і з його смертю спала з неї завіса злого генія, і пам'ять її потроху почала прояснятися, день по дню, а все, що відбувалося, відколи вона лежала на Гауз-ен-Еллеті, не забувалося. Тіло її аж здригалося від жаху та муки. А Брандір, який чув геть усе, приголомшений, зіперся на дерево.
Тоді зненацька Ніенор зірвалася на ноги, постояла, біла, як примара в місячному світлі, подивилася на Туріна і скрикнула:
— Прощавай, о двічі улюблений! Турін Турамбар турун'амбартанен: Владарю Судьби, судьбі підвладний! О щасливий, бо мертвий!
Тоді, нетямлячись од горя та жаху, що охопив її, вона чимдуж кинулася тікати звідти; а Брандір подався за нею, перечіпляючись і гукаючи:
— Зачекай! Зачекай, Нініель!
На мить вона зупинилася, глянувши позад себе широко розплющеними очима.
— Зачекати? — скрикнула. — Зачекати? Ти завжди радив чекати. Якби ж то я послухала! Тепер уже пізно. Тепер я не чекатиму вже в Середзем'ї.
І промчала повз нього.
Хутко дісталася вона краю Кабед-ен-Арасу, постояла там, дивлячись на шумливу воду, і крикнула:
— Водо, водо! Прийми Нініель-Ніенор, доньку Гуріна; Скорботну, Скорботну доньку Морвен! Прийми мене й віднеси до Моря!