ТУРІН ТУРАМБАР ДАҐНІР ҐЛАУРУНҐА
А трохи нижче дописали:
НІЕНОР НІНІЕЛЬ
Але вона не спочила там, і ніхто ніколи не дізнався, куди віднесли її холодні води Тейґліну.
Так закінчується Сказання про Дітей Гуріна,
найдавніша з усіх балад Белеріанду.
Після смерті Туріна та Ніенор Морґот звільнив Гуріна з рабства, щоби могти далі снувати власні лихі наміри. І десь-колись, блукаючи, той дістався Бретілського Лісу й увечері, йдучи від Переправ через Тейґлін, піднявся до місця спалення Ґлаурунґа та до великого каменя, що стояв на краю Кабед-Наерамарту. Про те, що сталося там, розповідають таке.
Гурін і не глянув на камінь, адже знав, що на ньому написано; і ще він помітив, що був там не сам. У тіні каменя сиділа, схилившись на коліна, якась людина. Може, бездомний мандрівник, надламаний віком, надто втомлений дорогою, щоби зважати на чиєсь наближення; проте лахміття на цьому мандрівнику нагадувало руб'я жіночої одежі. Гурін стояв собі мовчки, аж нарешті вона відкинула пошматований каптур і поволі підвела обличчя, виснажене та голодне, як у зацькованого вовка. Посіріла шкіра, гострий ніс, рідкі зуби, худа рука, що стискала на грудях плащ. І раптом їхні погляди зустрілись, і він упізнав її; бо, хоча ті очі були тепер нестямні та сповнені страху, в них усе ще мерехтіло світло, яке важко було витримати: ельфійське світло, завдяки якому вона колись давно заслужила ймення — Елезвен, найгордовитіша зі смертних жінок давнини.
— Елезвен! Елезвен! — окликнув її Гурін; і вона підвелась, і непевною ходою рушила йому назустріч, і впала йому в обійми.
— Нарешті ти прийшов, — сказала вона. — Я дожидалась аж надто довго.
— Дорога була темна. Я прийшов, щойно зміг, — від повів він.
— Але таки спізнився, — мовила вона, — дуже спізнився. Вони загинули.
— Знаю, — сказав він. — Але ти жива.
— Ненадовго, — мовила вона. — Я виснажена до краю. Відійду із заходом сонця. Вони загинули.
Вона вчепилася за його плащ.
— Часу обмаль, — сказала. — Якщо знаєш, то розкажи мені! Як вона знайшла його?
Та Гурін не відповів, сів біля каменя, обнявши Морвен; і вже вони не розмовляли. Сонце зайшло, Морвен зітхнула, стиснула чоловікову руку і стихла; і Гурін зрозумів, що її не стало.
Генеалогії
І. Дім Гадора та народ Галет
ІІ. Дім Беора
ІІІ. Нолдорські вельможі
Додаток
(1) Еволюція «Великих оповідей»
Ці взаємопов'язані, однак незалежні оповіді колись давно постали з довгої та складної історії валарів, ельфів і людей у Валінорі й у Великих Землях; залишивши «Втрачені оповіді» незавершеними, мій батько відійшов од прози й кілька наступних років працював над великою поемою під назвою «Турін, син Гуріна, та дракон Ґлорунд», а у виправленій версії — «Діти Гуріна». То було на початку 1920-х років, коли він викладав в університеті Лідса. Поему написано стародавнім англійським алітераційним віршем (віршована форма «Беовульфа» й англосаксонської поезії загалом), і батько засобами сучасної англійської мови передав струнку систему наголосів і «початкової рими» — тих речей, що їх дотримувалися давні поети, — тут він був справжнім майстром, адже використовував цей стиль у розмаїтих варіаціях: од драматичного діалогу «Повернення Беортнота» і до елегії, присвяченої чоловікові, котрий поліг у битві при Пеленнорських полях. Алітераційна версія «Дітей Гуріна» виявилася найдовшою з усіх поезій, написаних цим віршем, адже налічувала понад дві тисячі поетичних рядків. Однак батьків задум був настільки грандіозним, що, незважаючи на таку їх кількість, розповідь дійшла лише до опису драконового нападу на Нарґотронд. Потім батько відмовився від цієї версії, адже (з огляду на загальний обсяг тієї «Втраченої оповіді»), щоби завершити її в задуманому масштабі, потрібно було би написати ще не одну тисячу рядків. Але вже другий варіант виявився приблизно вдвічі довшим за перший, хоча розповідь тут зупинилася навіть раніше, ніж у попередній версії.
У тій частині алітераційної легенди про дітей Гуріна, яку таки спромігся написати мій батько, давнішу історію з «Книги втрачених оповідей» було помітно розширено та детально розроблено. Найзначнішими нововведеннями стали поява Нарґотронда — великого підземного міста-фортеці — та його просторих володінь (центрального елемента не тільки легенди про Туріна і Ніенор, а й усієї історії Прадавніх Часів Середзем'я), а також опис господарських угідь ельфів Нарґотронда, який дає опосередковане уявлення про «мирні ремесла» прадавнього світу, бо ж такі «проблиски» віддалені великим проміжком часу. Просуваючись на південь уздовж річки Нароґ, Турін і його супутник (у тексті цієї книги — Ґвіндор) дісталися позірно цілком безлюдних земель при вході до Нарґотронда: