Звісно ж, дітям притаманна літературна віра — якщо майстерність вигадника історії на досить високому рівні, щоби її породити. Такий стан розуму назвали «навмисне тимчасове усунення невіри». Проте я не вважаю це доладним описом того, що відбувається. Насправді відбувається ось що: вигадник історії стає успішним «субтворцем». Він творить Вторинний Світ, до якого може ввійти ваш розум. Там, усередині, його розповідь «правдива»: вона узгоджується з законами того світу. Тож ви вірите в неї, перебуваючи, як уже сказано, всередині. У мить виникнення невіри чари зникають: магія (чи радше мистецтво) зазнає поразки. Тоді ви знову потрапляєте в Первинний Світ, дивлячись на маленький недолугий Вторинний Світ іззовні. Якщо обставини чи власна доброта змушують вас невідривно стежити за перебігом історії, то невіру потрібно усунути (чи придушити), інакше слухати і споглядати буде нестерпно. Проте усунення невіри — це замінник чогось справжнього, виверт, яким ми користуємось, опускаючись до ігор і вдавання чи намагаючись (більш або менш охоче) знайти бодай якусь перевагу в мистецькому творі, що його вважаємо невдалим.
Істинний поціновувач крикету перебуває в зачаклованому стані — стані Вторинної Віри. Я ж, спостерігаючи за матчем, перебуваю на нижчому рівні. Я можу (більш-менш) досягти навмисного усунення невіри, коли мене там утримує та підтримує якась Інша спонука, що не дозволяє мені знудитися: наприклад, несамовита, геральдична «любов» до темно-синього на противагу блакитному. Таке усунення невіри може бути відтак дещо втомливим, неоковирним чи сентиментальним духовним станом, а отже — схилятися до «дорослого». Припускаю, саме в такому стані перебувають дорослі перед обличчям чарівної історії. Там їх утримує та підтримує сентимент (спогади з дитинства чи розмисли про те, яким дитинство мало би бути): вони думають, що казка мала би їм подобатися. Та якби вона справді їм подобалася — сама собою, — їм не довелося б усувати невіру, бо вони би просто вірили.
Тож якби Ленґ мав на увазі щось подібне, в його словах могла би бути певна частка правди. Тверджен ня, ніби діти легше за дорослих піддаються чарам, доволі суперечливе. Може, воно й так, хоча я не певен цього. Видимість того, що це правда, найчастіше, гадаю. є ілюзією дорослих, викликаною дитячою покірністю, браком у них критичного досвіду та словникового запасу, а також ненажерливістю (відповідною до їхнього швидкого росту). Вони люблять чи намагаються любити те, що їм пропонують: а якщо воно їм не до вподоби, то діти не здатні правильно висловити свою нелюбов чи якось її обґрунтувати (і тому можуть це приховувати): а люблять вони силу-силенну різних речей, не перебираючи та не завдаючи собі клопоту аналізом різних площин віри. Принаймні я сумніваюся, що цей трунок — чарівливість бентежної казки — належить до того, що може «притуплюватися» з ужитком, ставати менш могутнім після кількох зроблених поспіль ковтків.
«Це правда?» — ось те сакраментальне запитання, що його ставлять діти, — стверджував Ленґ. Авжеж, вони таки дійсно ставлять це запитання, і на нього не годиться давати поспішної чи необдуманої відповіді[32]. Та це запитання ледве чи свідчить про їхню «незатуплену віру» чи навіть про потяг до неї. Найчастіше воно стає наслідком бажання дитини дізнатися, з яким видом літератури вона зустрілася. Знання світу в дітей часто таке обмежене, що вони не здатні розмежувати, нашвидкуруч і без допомоги, фантастичне, дивне (тобто рідкісні чи віддалені події), безглузде та просто «доросле» (тобто звичайні речі з батьківського світу, чимало з яких для них залишаються недослідженими). Проте діти розпізнають різні розряди і можуть іноді любити їх усі одночасно. Звісно ж, межі часто змінні та неточні: проте це твердження правдиве не тільки щодо дітей. Ми всі знаємо про існування відмінностей у межах одного типу, та не завжди впевнені, як класифікувати те, що чуємо. Дитина може завиграшки повірити звістці про те, що в сусідньому графстві є людожери; чимало людей недитячого віку досить легко повірить у їхню присутність в іншій країні; а щодо іншої планети — здається, вельми небагато дорослих, якщо такі взагалі виявляться, здатні припустити, що вона заселена кимсь, окрім злісних чудовиськ.
32
Та значно частіше вони запитують мене: «Він був добрий? Він був підступний?» Тобто вони більше прагнуть чітко визначити, де добрий бік, а де — злий. Бо це питання однаково важливе і в Історії. і в Чарокраї.