Не ділімо людський рід на елої та морлоків: на гарненьких діток-«ельфів» (так їх часто ідіотично називали у вісімнадцятому столітті) з їхніми чарівними казочками (ретельно вичищеними) та на темних морлоків, котрі плекають свої машини. Якщо чарівну історію як літературний різновид узагалі варто читати, то її також варто писати й читати для дорослих. Вони, звісно, більше вкладатимуть у неї та більше видобуватимуть із неї, ніж діти. Тож — як відгалуження істинного мистецтва — діти можуть сподіватися на те, що одержать-таки чарівні казки, придатні для читання й такі, що не перебільшуватимуть, але й не применшуватимуть їхніх можливостей: а ще — відповідні вступи до поезії, історії та інших наук. Одначе істотнішу користь діти матимуть, читаючи деякі речі (особливо ж — чарівні історії), які перевищуватимуть їхній рівень, а не стоятимуть рівнем нижче. Дитячі книги, як і одяг, мають залишати простір для росту, а книги, крім того. — ще і стимулювати ріст.
Ну, гаразд. Якщо дорослим доведеться читати чарівні історії як питому галузь літератури, не граючись у дітей, не вдаючи, ніби обирають ці твори для дітей ані що вони самі є хлопчаками, котрим не хочеться виростати, — в чому ж тоді цінність і функції цього її різновиду? Це, гадаю, і є останнім і найважливішим запитанням. Я вже зробив кілька натяків на можливі відповіді. Передусім, якщо казки написано майстерно, то їхньою головною цінністю просто буде та, яку вони як література поділяють із іншими літературними формами. Проте чарівні історії досить часто є також — своєрідним чином і манерою — ось чим: Фантазією, Відновленням, Порятунком, Утіхою — всім тим, чого діти зазвичай потребують менше, ніж дорослі. Більшість цих речей у наші дні прийнято вважати поганим будь для кого. Я ж коротко зупинюся на кожній, а почну — з Фантазії.
Людський розум спроможний формувати психічні образи речей, які реально не присутні. Здатність вимислювати образи, як і слід було б очікувати, називається (чи називалася) Уявою. Та останнім часом — у технічній, а не нормальній мові — Уяву почали вважати чимось вищим за просте вигадування образів, яке віднесли до процесів Уявляння («уявляння» — подовжена та знецінена форма іменника, утвореного від «уявляти»); отак роблять спробу обмежити чи, сказати б, неправильно застосувати Уяву до «вміння надавати ідеальним творінням внутрішню щільність реальності».
Хоча те, що людина, вельми погано обізнана, має власну думку щодо цього вирішального питання, може здатися смішним. — я насмілюся вважати словесне розрізнення філологічно недоречним, а аналіз — неточним. Психічне вміння вигадувати образи — це одна річ чи один аспект, і його слід належно називати — Уява. Сприйняття образу, розуміння всього, що він охоплює. і контроль — речі, необхідні для успішного вираження, можуть різнитися за яскравістю й силою, та це вже різниця ступенів Уяви, а не видова. Досягнення виразності, яка й надає (чи нібито надає) «внутрішню щільність реальності»[37], — абсолютно інша річ чи аспект, що потребує іншої назви: Мистецтво, дієвий зв'язок між Уявою та остаточним результатом, Субтворення. Для досягнення поставленої мети мені потрібне слово, яке охопить і саме Субтворче Мистецтво, й характерні чужорідність і дивину у Виразності, що походять від Образу, — невід'ємна риса чарівної історії. Отож-бо, я маю намір привласнити вміння «Хитиляя-Метеляя» і скористатися Фантазією для досягнення цієї мети: тобто вживатиму це слово в тому сенсі, який поєднує його давніше та вище значення як відповідника Уяви, та похідні поняття «нереальності» (себто неподібності до Первинного Світу), свободи від панування зрозумілого «факту», словом, у сенсі фантастичному. Відтак я не лише усвідомлюю, але й радію з етимологічних і семантичних зв'язків фантазії та фантастичного: зв'язків із образами речей, які не просто «реально не присутні», а які ледве чи й удасться взагалі знайти в нашому первинному світі. — чи то пак більшість людей гадає, що їх тут годі знайти. Проте, визнаючи це, я не даю згоди на зневажливий тон. Те, що образи творено за подобою речей, не належних до первинного світу (якщо таке взагалі можливо). — не вада, а перевага. Фантазія (в цьому сенсі) є, вважаю, не нижчою, а вищою формою Мистецтва, далебі майже чистою його формою, а відтак (коли її вдається досягти) — формою найпереконливішою.