— Не знаю, — сказав Ровер.
— Хочеш потрапити додому? Боюся, я не спроможний збільшити тебе до належних розмірів, принаймні не спитавши на те Артаксерксового дозволу, бо зараз я не хочу сваритися з ним. Але вирядити тебе додому, гадаю, таки зможу. Зрештою, Артаксеркс — щойно цього захоче — завжди зможе відіслати тебе назад. Утім, наступного разу йому, ймовірно, заманеться закинути тебе у значно гіршу, ніж іграшкова крамниця, місцину; якщо він дійсно розсердиться.
Роверові все це не сподобалось, і він наважився сказати, що коли повернеться додому таким, як є, маленьким, то його, напевно, не помітить ніхто, крім кішки Пустунки; а йому не вельми хотілося б, аби Пустунка побачила його в нинішньому стані.
— Що ж, гаразд! — мовив Псаматос. — Придумаємо щось інше. А наразі, адже ти знову став справжнім, — може, хочеш чогось попоїсти?
Не встиг Ровер відповісти: «Так, будь ласка! Так! Будь ласка!» — як перед ним на піску з'явилася маленька тарілка з хлібом, підливкою та двома крихітними кісточками відповідних для нього розмірів, а також мисочка з водою, на якій по колу маленькими блакитними літерами було написано: «ПИЙ, ЦУЦИКУ, ПИЙ». Він зів і випив геть усе й аж тоді запитав:
— Як вам це вдалося? Дякую!
«Дякую» песик додав в останній момент, бо чарівники та всі, хто з ними заодно, здавалися йому надміру чутливими до таких речей. Псаматос лише посміхнувся; тож Ровер розлігся на гарячому піску й заснув, і снилися йому кості, гонитви за котами аж до сливових дерев, де коти оберталися на чарівників у зелених капелюхах і жбурляли в нього величезними, завбільшки з кабачки, сливами. Весь той час лагідно дмухав вітер і мало не з головою засипав песика піском.
Тому-то хлопчики так і не знайшли його, хоча спустилися до бухти саме для того, щоби розшукати песика, щойно Другий Хлопчик зрозумів, що загубив його. Цього разу з ними був іще й батько; вони шукали й шукали, аж доки сонце покотилося до заходу й нагадало про час чаювання, і тоді батько забрав малих додому, щоби ні на хвилину довше не затримуватися там, — він знав надто багато дивних історій про те місце. Другий Хлопчик мусив опісля певний час задовольнятися звичайним песиком за три пенні (з тієї самої крамниці); та все одно, хоч він і був власником іграшки тільки короткий час, малий не забував маленького песика, який служив.
А тепер уявіть собі, як хлопча, не маючи взагалі ніякого песика, сумно сідає до чаювання; а далеко у глибині країни старенька, котра доглядала Ровера та пестила його, коли ще він був звичайним собакою нормального розміру, саме пише оголошення про зникнення цуценяти: «… білого, з чорними вухами, відгукується на кличку Ровер»; а тим часом сам Ровер спить далеко-далеко на піску, а поблизу, склавши короткі руки на товстому череві, дрімає Псаматос.
Коли Ровер прокинувся, сонце було вже низько; на піску стелилася тінь од скель, а Псаматоса не було видно ніде. Велика чайка стояла поблизу й дивилася на песика, і на мить Ровер злякався, що вона збирається його з'їсти.
Чайка ж натомість мовила:
— Доброго вечора! Я довгенько чекала, поки ти виспишся. Псаматос сказав, що ти прокинешся, коли настане пора чаювати, але той час уже давно минув.
— Будь ласка, пані Пташко, скажіть, навіщо ви на мене чекали? — дуже ввічливо запитав Ровер.
— Мене звуть Мева, — відказала чайка, — я чекала, щоби, як тільки зійде місяць, відвести тебе куди-інде місячною стежиною. Та перед тим нам іще треба залагодити одну-дві справи. Залазь мені на спину і перевір, чи сподобається тобі літати!
Спершу Роверові не подобалося зовсім. Доки Мева летіла низько над мілиною, спокійно ковзаючи вздовж берега з розпростертими — тугими та незрушними — крилами, все було гаразд; але, коли вона різко линула вгору, чи раптово повертала з боку в бік, щоразу інакше вихиляючись, чи зненацька круто падала вниз, ніби збиралася пірнути в море, песик, чуючи свист вітру у вухах, дуже хотів знов опинитися на безпечній землі.
Він кілька разів сказав про це, та Мева знай відповідала:
— Тримайся! Ми ще й не починали!
Так вони й літали якийсь час, але щойно Ровер почав звикати до польоту і потроху стомлюватися, як Мева раптом гукнула:
— Злітаємо! — і Ровер справді мало не злетів.
Мева, наче ракета, різко зринула вгору, а потому дуже швидко помчала просто за вітром. Чайка піднялася так високо, що Ровер бачив, як удалині, ген понад сушею, за темні пагорби ховалося сонце. Вони летіли до височенних чорних бескидів із прямовисного каміння, — такого стрімкого, що видертися на ті скелі було годі. Далеко внизу хлюпотіло, обсмоктуючи підніжжя скель, море; на голих схилах не росло нічого, а проте щось біле таки вкривало їх і тьмяніло у присмерку. Сотні морських птахів сиділи на вузьких виступах; іноді вони тужливо говорили цілим гуртом, іноді мовчали, а часом зненацька зривалися зі своїх сідал і, шугаючи в повітрі, кидались униз і пірнали в далеке море, де хвилі здавалися маленькими зморшками.