Там обидва цуцики засіли у снігу, тремтячи та спостерігаючи, — і це з їхнього боку було не вельми розумно. їм слід було би летіти додому чи бодай просто летіти — хутчіш од вітру! Місячний песик не все знав про Місяць, як ви вже зрозуміли, інакше би здогадався, що вони втрапили до лігва Великого Білого Дракона — саме того, котрий тільки наполовину боявся Місячанина (а коли бував сердитим, то ледве чи й боявся взагалі). Місячанин і сам дещо тривожився через того дракона. Коли доводилося згадувати про нього, чоловік називав звіра не інакше, як «ота клята потвора».
Усі білі дракони, як вам, напевно, відомо, первісно походять із Місяця; та саме цей свого часу побував у світі, тож повернувся, встигши дечого навчитися. Він бився з Червоним Драконом із Кердраґона в часи Мерліна, — про це ви можете прочитати в усіх сучасних книгах із історії, — після чого той дракон став Дуже Червоним. Згодом місячна потвора спричинилася до величезних збитків на Трьох Островах і на деякий час оселилася на вершині Сновдона. Люди не завдавали собі клопоту й не вилазили на ту гору, доки там жив звір, — за винятком одного чоловіка, котрого дракон застав за питтям із пляшки. Той чоловік дуже хутко допив і, кваплячись, залишив пляшку на вершині, тож відтоді чимало людей наслідує його. Через тривалий час опісля тієї пригоди й небавом після того, як зникнув король Артур, а сакські королі проголосили драконячі хвости неперевершеними смаколиками. Білий Дракон вирушив до Ґвинфи.
Ґвинфа знаходиться майже на краю світу, й такому велетенському і страшенно лихому драконові політ ізвідти до Місяця не коштував надмірних зусиль. Потому він оселився на краю Місяця, бо ще не розвідав до кінця, на що здатні Місячанин та всі його чари й винаходи. Проте іноді дракон таки наважувався порушувати місячну кольорову гаму. Деколи, бенкетуючи на драконячому святі чи переживаючи спалах роздратування, він випускав зі своєї печери справжнє червоне та зелене полум'я; а часто — навіть клуби диму. Раз чи двічі він узагалі робив так, що Місяць геть червонів або й цілком гаснув. У ті незатишні моменти Місячанин зачинявся (разом із псом) у вежі й тільки що казав: «Знову та клята потвора». Він жодного разу не пояснив, що то за потвора та де вона мешкає; він просто спускався до підземелля, брав свої найкращі чари і якнайшвидше залагоджував усе.
Тепер вам відомо чимало. Якби ж то песики знали бодай половину того, про що дізналися ви, вони ніколи би не зупинилися там. Але вони все-таки зупинилися, принаймні на стільки часу, скільки відняла в мене розповідь про Білого Дракона. А відтак уже й весь він: білий, із зеленими очима, з палючим зеленим вогнем у кожному суглобі, — пирскаючи чорним димом, як парова машина, виліз із печери. Тоді заревів якомога страшніше. ГЬри затряслися, відлунили той рев, і сніг висох; лавини покотились униз, а водоспади завмерли.
Той дракон мав крила, схожі на вітрила кораблів, які були ще вітрильниками, а не пароплавами. Він не вагався вбивати й міг укоротити віку будь-кому: чи миші, чи імператоровій доньці. Він вирішив позбутись обох песиків і кілька разів повідомив їх про це, перш ніж злинув у повітря. Тут він і помилився. Цуцики стартували зі скелі, наче ракети, і шмигонули за вітром із такою швидкістю, якою пишалася би навіть Мева. Дракон помчав за ними, ляскаючи, ніби дракон-ляскун, і клацаючи, ніби дракон-клацун, збиваючи вершини гір і примушуючи всі дзвоники на овечих шиях дзеленчати так, як те роблять міські дзвони під час пожежі. (Тепер ви розумієте, для чого вівцям потрібні дзвоники.)
На превелике щастя, вітер підганяв утікачів у правильному напрямку. А крім того, щойно шалено закалатали дзвоники, як із вежі рвонула вгору дивовижна ракета. Б було видно з будь-якої точки Місяця, а нагадувала вона золоту парасолю, що вибухнула тисячею срібних китичок, які згодом спричинили у світі непередбачений метеоритопад. Для песиків це стало дороговказом, а для дракона було би пересторогою; проте він випустив занадто багато пари й нічого не помітив.
Тож люта гонитва продовжувалася. Якщо вам коли-небудь доводилося бачити, як пташка ловить метелика і якщо вам не бракує фантазії, щоб намалювати в уяві гігантську птаху, яка серед гір намагається впіймати двох мізерних метеликів, тоді ви можете уявити собі всі закрути, викрути, всі втечі в останню мить і несамовиті швидкісні кривуляння того польоту додому. Перш ніж песики подолали заледве півдороги, Роверандомові довелося не раз відчути на своєму хвості драконів подих.