Старий і песик разом підстрибом помчали вниз схилом пагорба. Світоньку мій! Місячанин вмів перестрибувати зі скелі на скелю!
— За мною! За мною! — гукав він. — Я можу бути бородатим цапом, диким чи домашнім, але тобі мене не впіймати!
Справді, щоби наздогнати його, Роверандом мусив скористатися крилами.
Так вони зненацька й натрапили на крутосхили провалля, не високі, але темні та гладенькі, мов гагат. Зиркнувши вниз, Роверандом побачив долі сад у сутінках; доки він дивився, сутінки змінилися м'яким світінням пообіднього сонця, хоча песик так і не зміг видивитися, звідкіля ж те світло, що залило затишне місце, не випустивши назовні бодай промінчика. Там були сірі водограї, довгі лужки, й усюди сонливо танцювали, ходили, ніби сновиди, розмовляли самі з собою діти. Декотрі ворушилися так, наче щойно прокинулися після глибокого сну; інші, мовби вже цілком прокинувшись, бігали та сміялися: вони длубались у землі, зривали квіти, лаштували намети й житла, ловили метеликів, копали м'ячі, лазили по деревах; і всі — співали.
— Звідки вони взялися? — запитав збентежений і втішений Роверандом.
— Зі своїх домівок і ліжечок, звісно, — відказав Місячанин.
— Як же вони дісталися сюди?
— А от цього я тобі не розповідатиму; про це ти не дізнаєшся ніколи. Ти щасливець, як, зрештою, і будь-хто, кому поталанить утрапити сюди; проте діти опинилися тут зовсім не так, як ти. Одні бувають тут часто, другі — зрідка, і переважну частину кожного сну створюю я. Якусь дещицю приносять, ніби перекуску до школи, самі діти, а ще трохи (шкода і згадувати) плетуть павуки, — та не в цій долині й не тоді, коли я ловлю їх на гарячому. А тепер нумо приєднаймося до гуляння!
Гагатова скеля круто зривалась униз. Вона була надто гладенькою навіть для павуків: спуститися не наважувався жоден із них; адже павук міг би зірватися долі, але ні він, ані будь-хто інший нагору вже би не видерся; а в тому саду були вартові, не кажучи про Місячанина, без якого не обходилося жодне гуляння, адже він сам їх і влаштовував.
Тож він узяв і з'їхав прямісінько у вир того, за чим вони спостерігали. Чоловік просто сів і скотився, мов на санчатах, — шурх! — в осердя дитячої юрби, а Роверандом котився зверху на ньому, геть забувши, що може літати. Чи то міг літати, — бо коли він отямився внизу, то виявилося, що його крила зникли.
— Що робить отой маленький песик? — запитав у Місячанина один хлопчик.
Роверандом крутився, мов дзиґа, намагаючись побачити власну спину.
— Шукає свої крила, любий. Він думає, що крила стерлися під час спуску сюди, та насправді вони лежать у моїй кишені. Тут, унизу, заборонено мати крила, звідси не вибираються без дозволу, еге ж?
— Так! Татуньо Довга Борода! — вигукнуло в один голос зо двадцятеро діток, а один хлопчик схопив старого за бороду й видряпався до нього на плече.
Роверандом гадав, що його тут-таки на місці обернуть на міль, чи на кусень гуми, чи ще на щось подібне.
Тим часом Місячанин вигукнув:
— Світоньку мій! Та з тебе ж вийде мотузколаз, хлопчику мій. Треба буде тебе підівчити.
Він підкинув хлопчика в повітря. І той не впав донизу, зовсім ні! Хлопчик завис у повітрі, а Місячанин кинув йому срібну мотузку, яку витяг із кишені.
— Ану, злазь, хутко! — сказав, — і хлопчина скотився просто старому до рук, які його гарненько полоскотали.
— Якщо будеш так голосно сміятися, то прокинешся, — мовив Місячанин, опустив його на траву і зайшов у юрбу.
Роверандом мусив розважати себе сам, але щойно він погнався за прегарним жовтим м'ячем («Точнісінько, як мій власний удома», — подумав цуцик), як почув знайомий голос.
— Це мій песик! — гукав голос. — Це мій песик! Я завжди знав, що він справжній. І коли день у день я шукав і шукав його в піску, кликав І свистів, то уявляв, що він тут!
Тільки-но Роверандом почув цей голос, він одразу ж узявся служити.
— Мій песик, що служить! — сказав Другий Хлопчик (а то, звісно, був саме він), підбіг і почав гладити його. — Де ж ти був?
Але Роверандом найперше запитав:
— А ти можеш чути те, що я кажу?
— Авжеж, можу, — мовив Другий Хлопчик. — Але коли мамуся вперше принесла тебе додому, ти геть не слухав мене, хоча я намагався розмовляти з тобою найкращим своїм гавканням. І щось мені не віриться, що ти багато хотів мені сказати тоді; здавалося, ніби ти міркуєш про щось своє.
Роверандом сказав, що йому дуже шкода, і розповів хлопчикові про те, як випав із його кишені, про Псаматоса та Меву і про інші свої пригоди, відколи він загубився. Ось так той хлопчик і його брати дізналися про старця в піску та про багато корисних речей, що їх вони інакше би проґавили. Другий Хлопчик вважав, що «Роверандом» — чудове ім'я.