— Я теж називатиму тебе так, — сказав він. — І не забувай, що ти досі належиш мені!
Вони погралися з м'ячем і в хованки, побігали, відбули далеку прогулянку й улаштували полювання на кроликів (проте, єдиною їхньою здобиччю став тільки захват: кролики виявилися надміру затіненими), досхочу нахлюпались у ставках, разом забавлялися безліччю інших ігор нескінченно довго; і що далі, то більше захоплювались один одним. Хлопчик знай качався по росяній траві, а світло вже нагадувало вечірнє (одначе в тому місці ніхто, здавалося, не зважав ані на вологу траву, ні на те, що час укладатися в ліжко), песик також качався й качався разом із ним, а ще — стояв на голові, чого не робив жоден інший собака на землі від часів, коли на таке спромігся покійний пес Матінки Габбард. Хлопчик сміявся, доки… взяв і щез — цілком несподівано, залишивши Роверандома на лужку самотнім!
— Він прокинувся, от і все, — мовив Місячанин, який з'явився так само зненацька, як зник хлопчик. — Подався додому, і якраз вчасно. Атож! За п'ятнадцять хвилин настане пора сніданку. Цього ранку він пропустить прогулянку по пляжі. Ну, ну! Боюся, нам теж час іти.
Відтак Роверандом вельми неохоче повернувся разом зі старим на білий бік. Цілий шлях вони подолали пішки й витратили на це пребагато часу; Роверандомові це сподобалося менше, ніж мало б. Адже подорожні зустріли різноманітних дивних створінь і пережили чимало пригод, — причім у цілковитій безпеці, бо Місячанин завжди був поблизу. І то було дуже добре, адже у трясовинах водилося безліч гидких жахливих потвор, які неодмінно схопили би песика. Темний бік був настільки вологим, наскільки білий — сухим, там жили вкрай дивовижні рослини і тварини, що про них я міг би вам розповісти, якби Роверандом бодай помітив їх. Але він не звернув на них уваги: він думав про сад і про хлопчика.
Нарешті вони дісталися до сірого краю і, поглянувши ген за попелясті долини, де мешкало чимало драконів, угледіли крізь пролом у горах величну білу рівнину та сяйливі скелі. Подорожні побачили, як сходить Земля — блідо-зелений із золотим місяць, велетенський і круглий, — понад виступами Місячних Гір; і Роверандом подумав: «То ось де живе мій хлопчик!» Шлях туди здавався жахливим і неймовірно довгим.
— А сни здійснюються? — запитав він.
— Декотрі з моїх — так, — відповів старий. — Декотрі, та не всі: проте й вони рідко здійснюються відразу ж у такому вигляді, в якому наснилися. Чому тобі захотілося довідатися про сни?
— Мені просто цікаво, — відказав Роверандом.
— Через отого хлопчика? — мовив Місячанин. — Я так і думав.
Потому він вийняв із кишені телескоп. Той розтягнувся до неймовірної довжини.
— Падаю, один коротенький погляд не зашкодить, — сказав Місячанин.
Роверандом подивився крізь телескоп — коли йому нарешті вдалося заплющити одне око, а інше втримати розкритим. І чітко побачив Землю. Спершу він помітив далекий кінець місячної доріжки, що стелилася просто через море; йому привиділося, наче нею швидко спливають униз схожі на тонкі ліні! чи то пак примари довгі шереги людей, але він був не зовсім певен того, що побачив. Місячне сяйво хутко тьмяніло. Натомість дедалі сильнішало сонячне світло; зненацька стало видно бухту піскового чаклуна (та жодних слідів Псаматоса: Псаматос не дозволяв підглядати за собою); а через деякий час у круглому вічку з'явилося двійко хлопчиків, котрі йшли пляжем, тримаючись за руки.
— Шукаєте мушлі чи мене? — поцікавився пес.
Дуже швидко зображення перемістилось, і він побачив білий дім на скелі, що належав хлопчиковому батьку, і сад, який збігав аж до моря; а при хвіртці помітив — неприємний сюрприз — старого чарівника, котрий сидів на камені й курив люльку, так ніби не мав інакшої роботи, як тільки сидіти тут і спостерігати, збивши старий зелений капелюх на потилицю та розстібнувши камізельку.
— Що старий Арта-як-там-ти-його-назвав робить коло хвіртки? — запитав Роверандом. — Я гадав, ніби він давно вже про мене забув. Хіба його відпустка ще не закінчилася?
— Ні, він чекає на тебе, цуценятку. Він не забув. Якщо ти зараз з'явишся там — чи справжній, чи іграшковий, — він негайно накладе на тебе якісь нові чари. Не тому, що йому шкода штанів (їх швидко зашили), а тому, що його дратує втручання Саматоса; Саматос же досі не уклав потрібних угод щодо тих справ, які мав із ним.
І тієї миті Роверандом побачив, як вітер зірвав капелюх Артаксеркса і той побіг за ним; а на його штанях стало чітко видно дивовижну латку: клапоть оранжевого кольору І чорними цятками.