— Я чогось думав, що чарівник здатен краще залатати свої штани! — сказав Роверандом.
— А от він гадає, що йому вдалося прекрасно їх залатати! — зазначив старий. — Він вичаклував отой клапоть із чиїхось фіранок: ті люди отримали пожежне страхування, а він — кольорову пляму, й усі лишилися задоволені. І все-таки ти маєш рацію. Гадаю, йому не щастить. Після стількох століть сумно бачити, як чолов'яга позбувається магічних здібностей; але то, ймовірно, тобі на користь.
Потому Місячанин з виляском згорнув телескоп і вони пішли далі.
— Ось, тримай знову свої крила, — мовив він, коли обоє дійшли до вежі. — Ну ж бо, лети й розважайся! Не тривож місяцепроменів, не вбивай моїх кроликів і повертайся додому, коли зголоднієш чи коли тобі допікатиме щось інше.
Роверандом миттю помчав на пошуки місячного песика, щоби розповісти йому про зворотний бік Місяця: та іншого песика взяли завидки, бо гостеві дозволили побачити те, чого не бачив він, тож цуцик удав, ніби йому не цікаво.
— Загалом, не вельми приємна місцина, — пробурчав він. — Я певен, що не хочу І побачити. Але тобі, гадаю, тепер буде нудно на білому боці, до того ж ти вештатимешся тільки зі мною, а не зі своїми двоногими друзями. Шкода, що перський чарівник — такий причепа й ти не можеш повернутися додому.
Це вразило Роверандомові почуття; він знову і знову повторював місячному песикові, що страшенно зрадів, коли повернувся до вежі, та що білий бік ніколи не стане для нього нудним. Невдовзі вони вже поновили дружбу і разом робили багато-пребагато речей; і все-таки те, що сказав, роздратувавшись, місячний песик, виявилося правдою. У тому не було Роверандомової провини, — він докладав чимало зусиль, аби не виказати того, проте жодна пригода чи розвідка не здавалася йому такою захопливою, як ті, що їх вони здійснювали раніше, й він постійно згадував, як весело йому було в саду з Другим Хлопчиком.
Цуцики побували в долині білих місячних гномів (скорочено — міномів), котрі їздять верхи на кроликах і роблять млинці зі сніжинок, а ще вирощують у крихітних садах золоті яблуньки завбільшки з жовтець. Песики насипали друзки битого скла та дрібні цвяшки перед лігвами декотрих менших драконів (доки потвори спали) й лежали без сну аж до півночі, щоби почути, як ті ревуть од люті: дракони, як я і розповідав, зазвичай мають доволі ніжні черева і виходять попити рівно опівночі кожної доби впродовж цілого життя, не кажучи вже про пиття в інший час. Іноді песики наважувалися навіть дражнити павуків: вони шарпали павутину, звільняли місяцепромені й устигали відлетіти саме вчасно, щойно павуки починали закидати на них ласо з вершин пагорбів. Але Роверандом щомиті чекав Поштаря Меву та Новин зі Світу (головно то були вбивства та футбольні матчі, — про це відомо навіть малим песикам; однак іноді в чудернацьких куточках трапляється дещо краще).
Подавшись у безцільні мандри, він проґавив черговий приліт Меви, та повернувшись, застав старого за читанням листів І той, здавалося, був у прекрасному гуморі: сидів на даху, звісивши ноги та попахкуючи величезною люлькою а білої глини, пускав хмарки диму, наче паротяг, і посміхався всім круглим старечим обличчям).
Роверандом зрозумів, що далі терпіти несила.
— У мене всередині щось болить, — сказав він. — Я хочу повернутися до хлопчика, щоби його сон здійснився.
Старий відклав листа (він був про Артаксеркса й видався вельми кумедним) і витяг із рота люльку.
— Мусиш іти? Не можеш залишитися? Це так несподівано! Приємно було познайомитися! Заходь іще колись! Раадесенько стрінуся з тобою ще раз! — випалив він на одному подиху.
— Дуже добре! — продовжив старий уже дещо розважливіше. — 3 Артаксерксом домовилися.
— Як?! — запитав Роверандом, знову почуваючи справжній захват.
— Він одружився з русалкою і подався жити на дно Глибокого Синього Моря.
— Сподіваюся, вона гідно залатає йому штани! Клапоть зелених водоростей дуже пасуватиме до його зеленого капелюха.
— Любий мій песику! Він одружувався в абсолютно новому зеленому костюмі з водоростей, що мав рожеві коралові ґудзики й еполети з морських анемон; а старий зелений капелюх було спалено на пляжі! Це все влаштував Саматос. О! Саматос дуже потайний, такий само потайний, як і Глибоке Синє Море. Гадаю, він поклав собі в такий спосіб залагодити чимало справ, а не лише твою, песику.
Цікаво, на що воно все повернеться! О цій порі Артаксеркс, здається мені, вступає у двадцяте чи двадцять перше дитинство; він зчиняє багато галасу довкола сущих дрібниць. І, певне вже, він страшенно впертий. Віддавна цей чолов'яга був управним магом, але тепер характер у нього псується й він стає надокучливим. Коли Артаксеркс прийшов, викопав старого Саматоса з піску дерев'яною лопатою просто серед дня та витяг його з нори за вуха, то саматисти вирішили, що то вже занадто, і мене це не дивує. «Стільки клопотів у найкращий для спання час, — і все через якогось там клятого пса», — ось що він мені пише, але ти не червоній.