Через деякий час Мева сумовито віднесла його назад до бухти. Там на песика чекала цілком нова несподіванка. Псаматос бесідував із китом! Велетенським китом — Уіном, найстарішим зі Справжніх Китів. Маленькому Роверові він видавався горою: лежав, поклавши чималу голову в глибоку калюжу при самому краю моря.
— Вибач, за такий короткий час я не зміг знайти нічого меншого, — мовив Псаматос. — Але він дуже зручний!
— Заходь! — сказав кит.
— Прощавай! Заходь! — сказала чайка.
— Заходь! — сказав Псаматос. — І то хутко! І не кусайся та не шкребись усередині; інакше Уін може чхнути, а це вже тобі не сподобається.
То було майже так само неприємно, як тоді, коли його попросили стрибнути у дірку в підземеллі Місячанина, тож Ровер позадкував, і Мева та Псаматос мусили заштовхувати його досередини. Вони таки запхнули його без зайвих умовлянь; китові щелепи з виляском замкнулися за ним.
Усередині, правду кажучи, було дуже темно та пахло рибою. Ровер сидів і тремтів; отак сидячи (і не сміючи навіть почухати власні вуха), він чув — чи йому причувалося, — як китовий хвіст розтинає повітря й ударяється об хвилі; а ще він відчув — чи йому здалося, — як кит поринає щоразу шибше, ген до самісінького дна Глибокого Синього Моря.
Та коли кит зупинився і знову широко роззявив рота (при тому зробив це з радістю, бо кити полюбляють плавати, широко розкривши пащу, щоби туди вливалася різноманітна пожива, однак Уін був деліватною твариною), а Ровер визирнув назовні, там було темно й загалом неймовірно глибоко, проте аж ніяк не синьо. Тільки блідо-зелене світло. Ровер вийшов і опинився на білій піщаній стежині, що вела крізь тьмяний фантастичний ліс.
— Прямуй уперед! Тобі недалеко йти, — мовив Уін.
Ровер попрямував уперед, наскільки те дозволяла стежина, й невдовзі побачив перед собою браму, що вела до величного палацу, збудованого — здавалося — з рожевого та білого каменю, крізь який просвічувало матове світло; а у безлічі вікон ясно сяяли зелені та блакитні світла. Довкола мурів усюди росли велетенські морські дерева, вищі за куполи палацу, що розлого вивищувались і мерехтіли в темній воді. Великі каучукові стовбури дерев згинались і колихалися, наче трави, а в тіні їхніх незліченних гілок юрмилися золоті рибки. А ще срібні, й червоні, й блакитні, й фосфоресцентні, схожі на птахів. Рибки не співали. Натомість у палаці співали русалки. І то як співали! Усі морські чудодійниці хором виводили пісню, й музика випливала з вікон, і тисячі морських мешканців грали на ріжках, сурмах і мушлях.
З темряви попід деревами на песика шкірилися морські ґобліни, тож Ровер щодуху квапився вперед, — його кроки під водою стали повільними, а ноги мовби налилися свинцем. Чому він не потонув? Не відаю, та гадаю, що то Псаматос Псаматідес подбав про те (він знає про море значно більше, ніж можуть уявити собі люди, навіть якщо без особливої потреби й пальця туди не вмочить), доки Ровер і Мева гуляли, а він сидів, ледве стримуючи гнів та вигадуючи новий план.
Хай там як, а Ровер не потонув; одначе, доки він дістався до брами, йому вже дуже хотілося бути деінде, бодай навіть у вологому нутрі кита: песик почував внутрішній неспокій через тих дивних примар і обличчя, які позирали на нього з пурпурових кущів та губкових чагарів обіч стежки. Нарешті він дійшов до велетенської брами — золотого склепіння, облямованого коралами, й перламутрових дверей, поцяткованих акулячими зубами. Дверний молоток мав вигляд чималого кільця, інкрустованого білими рачками, з яких звисали маленькі червоні стрічки; проте Ровер, звісно, не міг ані дотягтися до нього, ні зрушити його з місця. Тому він гавкнув, і — на його превеликий подив — досить голосно. Музика всередині палацу стихла, коли він гавкнув утретє, а двері відчинились.
І хто би ви думали їх відчинив? Артаксеркс власною персоною, одягнений у щось подібне до оксамитового піджака сливового кольору і зелені шовкові штани; в роті він тримав незмінну велику люльку, тільки тепер замість тютюнового диму вона випускала прекрасні бульбашки веселкового кольору; а от капелюха старигань не мав.