Хай там як, а дітлахів у морі було пребагато. Старий морський король мав сотні доньок і тисячі внуків, і всі жили в одному палаці, й усі — на чолі з пані Артаксерксовою — захоплювались обома Роверами. Шкода, що Роверандом не додумався розповісти свою історію їй: уже хто-хто, а вона знала, як ладнати з ТАМом і з будь-яким його настроєм. Але тоді Роверандом хутко втрапив би додому і втратив би безліч цікавого. Саме з пані Артаксерксовою та декотрими дітлахами він побував у Великих Білих Печерах, де нагромаджують і переховують усі коштовності, які загубились у морських водах або й були там одвіку.
А іншого разу вони навідалися до менших морських чарівниць, котрі мешкали у скляних будиночках на дні моря. Морські чарівниці нечасто плавають, лише блукають, співаючи, спокійними місцинами або катаються у каретах-мушлях, запряжених найдрібнішою рибкою; або ж їздять верхи на зелених крабах, правлячи ними з допомогою віжок із тонких волокон (це, втім, не заважає крабам звично рухатися боком); чарівниці мають клопоти з морськими ґоблінами — більшими за розміром, огидними та бешкетливими, — котрі тільки те й роблять, що борюкаються, полюють на риб і гасають усюди на морських кониках. Оті ґобліни можуть довго обходитися без води й під час шторму граються край берега у хвилях прибою. Чарівниці теж так уміють, але над усе полюбляють спокійні теплі ночі, які настають услід за літніми вечорами, тож чарівниці виринають із води на самотніх узбережжях (відтак їх рідко хто бачить).
Одного дня старий Уін з'явився знову і, щоб урізноманітнити життя песиків, запропонував покатати їх верхи; катання те нагадувало подорож на рухомій горі. Цуциків не було багато-багато днів, одначе повернулися вони зі східного краю світу (там кит виплив на поверхню й випустив такий височенний водний фонтан, що значна його частина вилилася зі світу і вихлюпнулася за його край) саме вчасно.
Іншого разу кит завіз песиків на протилежний бік моря (чи просто підплив до берега так близько, як тільки наважився), і то була ще довша та ще захопливіша подорож, найдивовижніша з усіх мандрівок Роверандома, — та це він усвідомив лише згодом, коли подорослішав і помудрішав. Аби розповісти про всі пригоди подорожніх у Водах-яких-немає-на-мапах, про невідомі географам терени, які їм довелось угледіти, перш ніж вони проминули Тінисті Моря й досягли великої Затоки Дивоземелля (за нашою назвою) поза Магічними Островами, побачивши вдалині на крайньому Заході Гори Ельфійської Оселі та відсвіт Дивокраю на хвилях, треба було би написати ще бодай одну Історію. Роверандомові здалося, що він помітив ельфійське місто на зеленому пагорбі попід Горами — білий спалах удалині; та Уін зненацька знову пірнув на глибину, тож песик не був певен, що саме він побачив. Якщо ж він не помилився, то став однією з дуже небагатьох дво- чи чотириногих істот, котрі ходять нашою землею І можуть похвалитися, що бодай мигцем змогли побачити ту іншу землю — хоч яка вона далека.
— Мені добряче перепаде, якщо про це довідаються! — сказав Уін. — Нікому з Зовнішніх Земель не дозволено запливати сюди: і таке трапляється не часто. Анічичирк про це!
Що я там казав про песиків? Що вони не забувають уламків каменів, пожбурених у них в поганому гуморі? Так-от, попри всі огляди різноманітних місцевостей і ці захопливі мандрівки. Роверандомова глибинна пам'ять раз у раз повертала його до того уламка. А щойно вони повернулися додому, його верхня пам'ять теж згадала про камінець.
Найпершою його думкою було: «Де ж той старий чарівник? Навіщо бути з ним увічливим? Щойно трапиться найменша нагода, я знову зіпсую йому штани».
Саме такий настрій мав песик і тоді, коли після марних спроб порозмовляти з Артаксерксом віч-на-віч, побачив, як маг проходить повз нього однією з королівських доріг, які вели з палацу. Чарівник, маючи поважний вік, був надто гордим, аби відростити собі хвіст чи плавці або ж навчитися добре плавати. Єдине, що він робив, як риба, — це пив (навіть у морі, тож тепер його, певно, мучила спрага); чимало часу, який найкраще було би використати для виконання службових обов'язків. Артаксеркс витрачав на те, щоби начаклувати величезні бочки сидру в особистих апартаментах. А якщо йому треба було швидко кудись дістатися, він їздив. Коли Роверандом побачив його, чарівник їхав у своєму експресі — гігантській мушлі їстівного молюска, запряженій сімома акулами. Морські мешканці швидко втікали з дороги, бо акули могли покусати.